Київські контури. Вибрані вірші

  
2. «Залишається мелодія і сум.»
 
 
 
Залишається мелодія і сум.
 
 
 
Глянь,
 
це ти і я,
 
це той день,
 
в якому ми любимо одне одного,
 
це світ,
 
де голоси нашої юності
 
натягнули сталеві троси
 
над затокою,
 
над катерами з обдертою фарбою,
 
над поїздами, що повезли перших.
 
 
 
Зійди на цей міст,
 
і назвімо його пам’яттю.
 
 
 
Коли підуть останні,
 
залишиться тільки сум,
 
наче вино, настояне на травах:
 
вікно — це неминучість скла,
 
перед яким зупиняємося.
 
 
  
3. «Місто вночі…»
 
 
 
Місто вночі —
 
озеро для птахів перелітних.
 
Вони опускаються в його вогні,
 
і вода тіней
 
змикається над ними.
 
 
 
Прокидаючись опівночі, бачимо:
 
сірий морок притрусив місто,
 
наче попіл жарини багаття.
 
Спалахуємо крізь них.
 
 
 
Проведи мене цією стежкою:
 
леза мечів
 
залишають свої гнізда
 
(час вирію — час прощань):
 
надто похмура рать,
 
але маю бути там.
 
 
 
Рух рядами,
 
наче прокинувся звір,
 
чорнота сталі
 
створює відображення озера.
 
В глибині вод —
 
течія прозора
 
і затока осіння,
 
засипана листям барвистим.
 
 
  
Пластика Архипенка
 
 
 
Наших спогадів плутанину
 
і важку зримість предметів,
 
створених нами,
 
ми звідти принесли,
 
де можна світ усвідомити
 
не як безмежну самотність
 
в оточенні тиші, а як
 
силуети будинків
 
у фіолетовім надвечір’ї і, може,
 
контури дерев,
 
розмиті дощем і вітром.
 
 
 
…і тепер
 
залишаємо в просторі
 
мармуровий пливкий силует
 
двох коханців,
 
позначаючи цим
 
не нашу мету,
 
а просто доцільність нашого існування
 
між зір,
 
що самотнім своїм світлом схожі
 
на іскринки сміху
 
в зеленавих слов’янських очах.
 
 
  
СПЕКОТНОГО ПОЛУДНЯ
 
Цикл
   
2. «Земля скорботи нашої.»
 
 
 
Земля скорботи нашої.
 
 
 
Цьогорічна павутина над пероном
 
і обриси голого тіла
 
крізь тонкий ситець.
 
 
 
Довга ніч поверне поїзди.
 
 
 
Ходою тигриці самотнім пероном:
 
молоді стегна роздирають білизну —
 
спрага:
 
біла піна Кіприди
 
у вузеньких трусиках.
 
…Весна надій,
 
весна сподівань великих…
 
 
  
3. «Дощів тяжкий оксамит…»
 
 
 
Дощів тяжкий оксамит
 
вкриє цей край,
 
в дощах —
 
повертатися нам:
 
забуття — єдина невичерпність.
 
 
 
Повернемося яблуками зі свого саду:
 
сезон оксамиту триває,
 
сезон вогнів у розбитих вагонах.
 
 
 
Жінки на переїздах —
 
наче розкриті роти ночі,
 
волаючої за нами.
 
 
  
Довільний рух
 
 
 
Сльота на передмісті.
 
 
 
У безлюдному парку — ти
 
з гілкою сосни в руках.
 
 
 
Спускаємося сходами до ставка:
 
причал з човнами —
 
у затінку верб, тому
 
місяця звідси не бачимо,
 
лише блискітки кольорові
 
і синя гілка сосни,
 
що гойдаються на хвилях.
 
 
 
…Твої губи шукають мене,
 
мокрі від дощу вечірнього…
 
 
 
…Вогники цигарок
 
зблиснули на причалі…
 
 
 
…У сльотавому передмісті
 
знаходжу твоє кохання…
 
 
 
Заходимо в себе,
 
наче забредаємо в воду.
 
 
 
Пальці наші сплелися недбало,
 
а вільною рукою
 
піднімаєш все вище спідничку,
 
зібгавши її спереду в кулаці.
 
Крізь соснову глицю, тріски і листя,
 
що гойдається на поверхні,
 
входимо все глибше,
 
відгрібаючи руками сміття,
 
яке хвилі підносять до нас.
 
 
  
НІЧНІ МЕЛОДІЇ
 
Цикл
   
1. «Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.…»
 
 
 
Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.
 
Ти не розумієш слів,
 
але розумієш почуття.
 
Зараз ти ідеш вулицею,
 
твоя кохана іде поруч тебе.
 
Зупинись і подумай,
 
врешті,
 
немає значення,
 
про що думати.
 
Ще вчора тут усе було правдою.
 
Сьогодні — це історія.
 
Увімкни музику —
 
це золото тих, що не мають,
 
це Батьківщина тих, що в дорозі,
 
це народ тих, що спрагли боротьби, —
 
увімкни музику.
 
І подумай,
 
чого ми так любимо історію:
 
в безмірі часу
 
твоя частка не варта гри,
 
але ти почнеш її.
 
Твоя кохана прекрасна,
 
вулиця, якою ви йдете,
 
обсаджена деревами,
 
і, озираючись, бачите,
 
як діти біжать у школу,
 
а бровки хідників і паркани
 
пофарбовано білим вапном.
 
Розумієш: весна.
 
Піт кохання заливає вам очі,
 
коли минає насолода.
 
Візьми цю хвилину з собою
 
і рушай в дорогу.
 
Віднині
 
ви — вдвох,
 
але час не має жалю.