Київські контури. Вибрані вірші

  
2. «Виходиш з роботи…»
 
 
 
Виходиш з роботи
 
і в магазині на розі,
 
спершись ліктями на стійку,
 
випиваєш свою чашку кави.
 
Друже, озирнися:
 
чого ти такий самотній?
 
Твоя юність пройшла,
 
твоя зрілість нікому не потрібна,
 
твоє майбутнє — безхмарне.
 
Вночі прокинешся
 
і відчуєш спрагу:
 
таке враження,
 
наче тебе розстріляли.
 
Встанеш, вийдеш на кухню,
 
ковтнеш чогось
 
і ввімкнеш транзистор.
 
— Амадею, дай мені розраду.
 
— Людвігу, примири мене з долею.
 
— Джоне, у вас там теж іде сніг? —
 
Друже, ти живеш в епоху телефонів.
 
Набери номер і чекай:
 
ніч лусне, і явиться вона —
 
музика для тебе і тільки для тебе.
 
І тоді відчуєш прикрість —
 
тебе стандартизували,
 
і зрозумієш,
 
що навіть немає кому поскаржитись.
 
 
  
3. «Далебі, тебе зробили зі сталі.»
 
 
 
Далебі,
 
тебе зробили зі сталі.
 
Якщо я стрілятиму впритул —
 
кулі повернуться до мене.
 
Хто з нас народ —
 
ти чи я?
 
Глас народу — глас божий.
 
Хто відважиться сказати,
 
що ми — одне.
 
Стрілець і мішень.
 
Мішень і стрілець.
 
 
 
Глянь на дорогу
 
між тобою і мною.
 
Палаймо в мирі.
 
 
  
4. «Літак підніме тебе…»
 
 
 
Літак підніме тебе,
 
і ти відчуєш сльози на щоках.
 
Земля пішла з-під ніг,
 
і тобі здається,
 
що це життя пройшло повз тебе.
 
Повертаєш його назад
 
і враз розумієш,
 
що це вже було.
 
Ця мелодія вже вела колись тебе,
 
ця рівнина була пустельна,
 
і туман над шляхом
 
падав легкими пасмами.
 
Твій народ чекав тебе:
 
і той, хто грав на площі,
 
чекав тебе,
 
і зранені, перед полем шибениць
 
чекали тебе,
 
і сміливі, горді, красиві,
 
з мечами в крові
 
чекали тебе.
 
 
 
Але ти пройшов поруч,
 
і зараз очі багатьох
 
дивляться тобі в спину.
 
Ти щулишся,
 
але я нічим не можу тобі допомогти.
 
Літак підніме тебе,
 
і ти станеш поряд із простором,
 
і будеш мізерно малий.
 
 
 
Єси музика наша.
 
 
  
5. «Музика приходить раптово…»
 
 
 
Музика приходить раптово:
 
бар’єри розтрощено, й звуки падають,
 
наче парашутисти з нічного неба.
 
Ляснуло полотно,
 
ниті колиски натягнулись,
 
і трасери куль врізаються в сонне місто.
 
Ти також рвонув кільце,
 
і тебе несе за вітром,
 
наче обвуглену сторінку з блокнота.
 
Ти думаєш, що це сон,
 
але коли місто внизу оживає
 
і починає бити назустріч,
 
тобі стає боляче.
 
Ти приходиш до тями
 
в одній із кімнат
 
висотного панельного будинку.
 
Ти розгублений.
 
 
 
Твоя кохана спить, загорнувшись
 
у ковдру, —
 
вона ще майже дитина.
 
Ти шукаєш цигарку тремтячими пальцями,
 
і її вогник виводить тебе з темряви.
 
Вимикаєш транзистор,
 
відчиняєш вікно і бачиш,
 
як вибухають у небі пуп’янки парашутів.
 
Звуки нуртують:
 
іще мить —
 
і ти спалахуєш, мов лампочка,
 
яку вкрутили в патрон.
 
 
  
БУРЕМНИЙ СЕЗОН
 
Цикл
   
1. «У сутінках вечорових…»
 
 
 
У сутінках вечорових,
 
коли стрімкі силуети стрижів
 
небо розрізали осіннє,
 
у місті глибокому й тихому
 
ми почали наше кохання,
 
як революцію.
 
 
 
Пристрасті нашої день —
 
тут, серед цих кварталів,
 
чий старовинний брук
 
залито тінями дерев оголених:
 
погляд твій мимовільний
 
до них доторкнувся,
 
і вітер,
 
зірвавши цю маску спокою,
 
нас розгорнув, як прапор.
 
 
 
Темрява впала, вогнями
 
дихало місто навколо.
 
 
 
О золота печаль слов’янства,
 
спрага справедливості нас піднімає,
 
червоні і чорні тіні —
 
поле вогню,
 
з якого ми вийшли,
 
кожен певний себе.
 
Перші лінії світанку
 
вимальовують серце республіки,
 
що б’ється
 
в промислових околицях міста.
 
 
  
2. «О народе, я — частка твоя…»
 
 
 
О народе, я — частка твоя
 
і силу твою усвідомлюю:
 
наче натомлений звір,
 
дихає ввечері місто.
 
 
 
Ми дорого за все заплатили.
 
 
 
Історія народу — наша історія,
 
історія держави — наша історія,
 
ми собою її написали:
 
в чорному контурі міста
 
спалахи наших серць —
 
очі бика розлючені.
 
 
 
— Нашу перемогу
 
ми нікому не віддамо, —
 
сміються хлопці. —
 
У нас вперта кров,
 
і в ній уже нуртує
 
слово страйк.