Київські контури. Вибрані вірші

  
МІСТО
   
1. «День, коли вікна відчинимо…»
 
 
 
День, коли вікна відчинимо
 
і побачимо сонце,
 
що золотавим порохом
 
заливає будинки.
 
 
 
Все, що позаду,
 
промайнуло, як один вечір,
 
кольоровий, п’янкий,—
 
спалахи світла і музика
 
темними тінями лягали на очі,
 
заплющені в коханні,
 
але бачиш —
 
минула ніч,
 
минула розгубленість,
 
і ми прокинулися —
 
місто світилося,
 
омите ранковим дощем.
 
 
 
Горді обличчя друзів,
 
тих найближчих і втрачених з часом,
 
нині —
 
наче з золота вирізьблені
 
різкими лініями цього літа палкого.
 
 
 
Так раптово торкнулося нас
 
щемливе відчуття рідного
 
по крові, по духу, по силі.
 
 
 
Бачиш, мовчимо перед цим днем,
 
коли наші руки зустрілись
 
і ми відчули себе єдністю.
 
 
  
2. «З кохання виходимо…»
 
 
 
З кохання виходимо
 
в місцях нашого дитинства —
 
запах суниць
 
і все, що розчинилося
 
в дзвінкому переливі кольорів.
 
 
 
69-й маршрут
 
довозить нас до цих вулиць,
 
переплетених із небом та сонцем,
 
і ми ще не знаємо,
 
що дуже скоро,
 
озирнувшись назад,
 
побачимо світ,
 
наповнений димом і музикою.
 
Пізніше ми скажемо: рік,
 
коли багато людей пішло з міста
 
і ми залишилися
 
між собою.
 
 
 
Місто, охоплене вогнем.
 
Місто, охоплене пристрастю.
 
Місто, яке прокидається.
 
Хіба його можна написати
 
так само, як хіба можна написати сонце
 
або тих далеких, напівзабутих друзів
 
з прозорих суничних галявин
 
нашого кохання.
 
 
  
3. «Таке пекуче сонце…»
 
 
 
Таке пекуче сонце
 
ще ніколи так не випалювало
 
цей безкрайній степ дахів, вулиць і колій.
 
 
 
Голоси долинають
 
пісень нетутешніх про світ,
 
де білі лінії мармуру
 
оздоблюють селища цегляні,
 
наповнені квітами, виноградом і шумом
 
прибою,
 
наче плескіт незримий хвиль
 
підступає до веж рудуватих
 
спекотного слов’янського пограниччя.
 
 
 
Дощі упали на місто,
 
як тачанки на Знам’янку, —
 
бачиш,
 
гілля дерев і мул
 
застелили хідники,
 
бачиш,
 
як разом з останніми краплями
 
летить на місто барвисте світло
 
і в його потоках
 
тверді постаті людей —
 
друзів, дітей, коханих.
 
Місто наше,
 
дерево наше самотнє на обрії,
 
сьогодні пульсує наша кров
 
каламутна, степова,
 
полків половецьких,
 
полків касозьких,
 
полків слов’янських.
 
 
  
4. «У віршах залишиться…»
 
 
 
У віршах залишиться
 
музика, що супроводжувала нас
 
в дорозі і в коханні,
 
залишаться обличчя друзів,
 
голоси птахів на вулиці
 
і грубі, яскраві кольори цього міста
 
медового в травах,
 
 
 
але іще більше
 
не буде сказаним.
 
 
 
Час наш у віршах
 
легший був і мелодійніший,
 
степ, що дзвенів від роси,
 
десь на денці очей
 
світло беріг легке —
 
нині дивимось вгору —
 
на бурунах дахів
 
гойдається наше сонце,
 
засипане бризками квітів.
 
Образ прийдешній моря
 
заливає прозорим серпанком
 
будинки, квартали, вулиці,
 
що в куряві безмежного степу
 
пливуть,
 
як строкатий загін вершників.
 
 
  
Уривок
 
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
Неначе куля з карабіна,
 
пішов експрес на Будапешт.
 
 
  
Обриси міста
   
«Квартали…»
 
 
 
Квартали,
 
які я вже, мабуть, не забуду.
 
 
 
І ці двори,
 
що пам’ятають, як дзвеніли наші гітари
 
і як ми ішли звідси
 
поодинці,
 
покладаючись лише на щастя
 
та на скупу правду
 
наших вулиць.
 
 
 
І час від часу
 
кожен з нас вертався,
 
щоб міцно-міцно
 
притискатися плечима
 
до твердих стін
 
цих п’ятиповерхових будинків.
 
 
 
І, може,
 
найбільша чесність
 
київського передмістя
 
в тому,
 
що нас ніколи не питали —
 
куди ми йдемо.
 
 
  
ЧОРНІ ОЗЕРА
 
Цикл
   
1. «Я не відаю, що творю…»
 
 
 
Я не відаю, що творю:
 
лінія снів —
 
прокреслена між минулим і мною,
 
але повертаюсь в минуле, туди,
 
де катери вперше
 
входять у води затоки:
 
під жовтим листям —
 
свинець і сталь, а згори —
 
катери вайлуваті
 
і шелест води біля борту.
 
 
 
Я люблю тебе, моя любов.
 
Туман осідає
 
важкими краплями на метал.
 
 
 
Піди зі мною,
 
щоб я не повернувся:
 
осінь —
 
це спалах узлісь у тумані
 
і стрімкі силуети катерів,
 
спрямовані все далі.