Київські контури. Вибрані вірші

  
Колообіг (в старому Києві)
 
 
 
Звіздаста ніч — мов келих повний,
 
і передмістя — вічна тайна.
 
Швидкі, як тінь, варязькі човни
 
ледь линуть хвилями Почайни.
 
 
 
В княжної губи геть несмілі,
 
слов’янські думи — тьмяно чорні.
 
О пів на першу в понеділок
 
русяві вершники сідлають коні.
 
 
  
КАВ'ЯРНІ
 
Цикл
   
1. Кав'ярня на вулиці Паризької комуни
 
 
 
Квітень,
 
повітря — дзвінке, як скрип кочетів,
 
і вітер
 
знімає куряву над асфальтом,
 
ніби вода
 
піниться під зеленими веслами.
 
 
 
(Ця кав’ярня
 
схожа на альтанку в сосновому лісі,
 
яскраво освітлену сонцем.)
 
 
 
Сісти на підвіконня,
 
поставити поруч чашку з кавою
 
і згадувати
 
прозорі вулички Подолу,
 
де трамваї плавно вистукують на коліях,
 
виїжджаючи з ранкового сонця,
 
наче розповідають,
 
як повільно перезаряджали карабіни
 
сірі від утоми хлопці,
 
яким велика ідея Франції
 
наказала: «Вперед, діти!»
 
 
  
2. Кав'ярня біля скверика з гарматами
 
 
 
Кава по-турецьки
 
з довгих тонких чашок —
 
як гарячий образ
 
червоних кленів
 
вздовж вулиці.
 
 
 
Холодний шурхіт дощу за дверима
 
і сонна жага півдня в кав’ярні,
 
де тільки кельнерка
 
з голубими очима
 
половецької княжни.
 
 
  
3. Кав'ярня на розі Саксаганського
 
 
 
Засунути руки в кишені шкірянки
 
і поглядати на відвідувачів,
 
вирізьблених у півтемряві
 
з кольорів листя
 
і каменю.
 
 
 
На столику під мармур —
 
світле коло від лампи
 
і осінь
 
терпка, як самотня залізнична станція
 
в горах.
 
 
  
4. Дорогою
 
 
 
Руки чашкою кави зігріти
 
і, вдихаючи запах її гіркуватий,
 
зрозуміти:
 
скоро весна.
 
 
 
У занесеному снігом містечку —
 
наче вервечка вовчих слідів —
 
чорна колія для електрички.
 
Що занесло тебе в ці краї?
 
 
 
Мов молодий звір,
 
струсиш втому
 
і вийдеш у ніч
 
з іскристим снігом,
 
з далекими голосами мисливців
 
і хрускотом свіжої крові на зубах.
 
 
  
ФАНТАЗІЇ
   
1. «Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко…»
 
 
 
Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко,
 
і, може, сумуєш, і сльози такі легкі,
 
і легко чекати, і звільна волосся на плечі спадає,
 
так, ніби спалахують в космосі кораблі.
 
 
 
І хто нам розкаже, що космос на дотик —
 
як осінь у наших дворах
 
і білі акації, вітер і дощ за вікном.
 
Що космос — це ніби на вулиці тиха хода,
 
і губ нецілованих сміх, і гіркувате питво.
 
 
 
Правічна задума тінявих варязьких мечів —
 
в глибинах очей і синьому обрисі корабля.
 
Ми входимо в серце сузір’я ставних гончаків
 
так невідворотно, як пущена зпевна стріла.
 
 
 
О ти, що з вустами невмілими дів мелодійних,
 
що носиш у серці легенди холодних північних морів,
 
ти знаєш — нас кличе суворий прапор надії,
 
що в ніч штормову над голландцем затріпотів.
 
 
 
Камінні мости моховіють в залишених парках,
 
і папороть входить в альтанки, як бажаний гість, —
 
ідемо крізь куряву чорні, гарячі, вугласті —
 
притишений гомін обозу й нерівне скрипіння коліс.
 
 
  
2. «Панно моя, не плач!»
 
 
 
Панно моя, не плач!
 
Це дуже важкий політ,
 
і зараз нам світить єдиний харач —
 
зоряний пил з чобіт.
 
 
 
Ми погасили вогні й летимо назад,
 
тільки перший стрілець бачить дитячі сни.
 
Так тихо, як у соборі, і зорі горять,
 
і сниться йому, що горять чужі кораблі.
 
 
 
Колись в провінційних містечках вірган
 
приніс йому дар картярів і поетів —
 
стрільчасті склепіння й стрілецький талант,
 
чи просто відвагу прожити і вмерти.
 
 
 
Ці ночі, закутані в золото слів,
 
лягають все глибше, бо врешті й не скажеш,
 
що носимо в грудях, на серці, усі —
 
дзвінкові, вінові, мар’яжні.
 
 
 
Та ми сюди вийшли: о голос орди —
 
останній чи перший — що всіх піднімає.
 
Долоні твої пливуть, як човни,
 
до мене, до нас, до Дунаю.
 
 
  
3. Танго в космосі
 
 
З Дідьє Маруані
 
 
 
Темна вервечка вершників,
 
що похмуро скачуть крізь гори.
 
Капелюхи барвисті і карабіни через плече,
 
і пісок, мов хвороба, скрипить на чорних затворах,
 
і лягли шкіряні патронташі, наче долі,
 
навхрест.
 
 
 
А під вечір над морем
 
іде втомлено ця кавалькада,
 
б’ють навскид карабіни в чорну тінь корабля,
 
темний погляд прицілу вже когось переважив
 
через поручні в воду…
 
Силуети верхівців і негостинна земля.
 
 
 
Це небачено важко — повернутись, як Данте,
 
без маєтків і мудрості, тільки з печаллю в очах,
 
і принести лиш спогад, як гойдало це танго коханців
 
перламутровим блиском
 
на зірках, де шумів екіпаж.
 
 
 
І години мовчання, коли ніч — як бліда Навзікая,
 
і падіння між зорі, так само, як падає сніг.
 
Ореол ліхтарів
 
                  кружеляє, лише кружеляє.
 
Образ моря і квітів, наче тінь, на обличчя ліг.
 
 
 
Пристібнути паски
 
і нехай даленіє і тоне
 
цей розгойданий світ світлих звуків
 
і лагідних німф.
 
Капелюхи — на очі, луна затихає в горах,
 
шарудіння дощу, запах вересу,
 
дальній
 
дзвін.