Київські контури. Вибрані вірші

  
Прелюд
 
 
 
Поволі прийдуть крізь вечірні вогні
 
прекрасні руки коханих
 
і, ніби ледь чутне зітхання,
 
торкнуться мене в тишині.
 
 
 
І, може, відкупиться ще по весні
 
за те, що я так не до речі
 
любив ці тоненькі плечі
 
і милих обличчя ясні.
 
 
 
За те, що на склі силуети
 
зима малювала тривожно
 
й долоні просили вельможних
 
снігів.
 
 
  
Прозорий ранок
 
 
 
Все погубити і все забути —
 
в сум’ятті, у дощах, в маю,
 
і закохатись в середині лютого
 
у безборонність твою.
 
 
 
Вічність і тиша. Двері на вулицю —
 
навстіж, і навстіж, і — ранок.
 
Будинки — ясні, як вулики,
 
в плетиві ліній духмяних.
 
 
 
Маєстатичність і шепіт, і барви,
 
врешті, з великих міст
 
лиш кораблі назавжди відпливають
 
в білий чаїний свист.
 
 
  
БІЛЯВКА
   
1. «В той час, коли осінь…» 
 
 
 
В той час, коли осінь,
 
коли листя і клоччя газет
 
шарудять цілу ніч у порожніх скверах,
 
ми стаємо жорстокіші,
 
а наші почуття —
 
глибшими
 
 
 
І не треба нікого винуватити
 
в тому, що все минає
 
і що день за днем
 
розкидає все далі нас:
 
біг — це закон вулиці.
 
 
 
Наче бджолиний віск,
 
танемо ми у пальцях
 
тлуму її строкатого.
 
 
  
2. «В цьому парку…»
 
 
 
В цьому парку,
 
на його рівних затемнених алеях,
 
ми відчули, що десь позаду осінь
 
мости засипає важким дощем.
 
 
 
Міліцейський ліхтарик
 
на мить вихопив із темряви
 
дивний візерунок кленових гілок
 
і літню естраду,
 
по коліна заметену листям
 
 
 
І знову осінь
 
заглушила затихаючі кроки
 
останніх людей,
 
що пройшли повз нас тієї ночі, —
 
двоє патрульних з вівчаркою
 
і низький дощ,
 
що починався
 
біля сирецької телевежі
 
і врешті зовсім затулив її вогні.
 
 
  
3. «Я люблю тебе…»
 
 
 
Я люблю тебе,
 
тому що все змішалося —
 
і вітер хитає руді поїзди
 
по всій країні
 
з кінця в кінець.
 
І все ж
 
 
 
з того, що мене оточує,
 
я люблю запах твоїх парфумів
 
і вулицю, якою ми йдемо,
 
 
 
люблю робити тебе щасливою
 
і розуміти раптову ніжність твого тіла,
 
 
 
люблю наші прості і точні слова,
 
що означають предмети,
 
яких ми торкаємось,
 
музику для танців і спогадів
 
і посмішки друзів,
 
які кажуть, що нам пощастило.
 
 
 
Але іноді
 
я зустрічаю тебе
 
вже лише випадково
 
в натовпі,
 
серед парасольок і вологих плащів,
 
зупиняю,
 
слухаю твої докори
 
і запрошую разом провести вечір,
 
і згодом,
 
залишившись наодинці,
 
ми замовкаємо,
 
тільки півколами
 
падає світло
 
на наші обличчя.
 
 
  
4. «Настає мить…»
 
 
 
Настає мить,
 
коли я виходжу з роботи
 
і ти чекаєш на мене
 
на лавочці біля театру.
 
 
 
Біля тебе затишно,
 
як десь у гірських лісах,
 
коли курить багаття
 
і тихо шелестить річка.
 
 
 
Я опускаю обличчя
 
в комір светра,
 
і день,
 
витриманий на каві і цигарках,
 
сварки і втома
 
потроху забуваються,
 
а натомість
 
вулиця наповнюється кольорами осіннього
 
вечора,
 
золотим світлом твого волосся
 
і шепотом твоїх губ,
 
теж поки що трохи втомлених,
 
але вже радих нашій зустрічі.
 
 
  
ВЕЧІР У ПЕРЕДГІР'Ї
   
1. «Волосся твоє, розсипане на плечі, впало…»
 
 
 
Волосся твоє, розсипане на плечі, впало повільно,
 
руки мої — заплутані в світлому шумовинні.
 
Станція, тіні химерні і шарудяве листя,
 
вітер хитає голос, мов гілочку кипариса.
 
 
 
Будинків пласкі покрівлі і гори Чор-Беду бачу,
 
і в темному силуеті дороги тебе десь бачу,
 
і в кам’яному місті білі замети бачу, колії,
 
всипані листям, за мінаретами бачу.
 
 
 
Ніч — наче відблиск вогню, що в зіницях твоїх палає,
 
стукіт коліс змішався з вогниками кав’ярень.
 
Двері відчиню. Ввійду. Сонце далеких маєв,
 
наче візок в долині, з-за куряви випливає.
 
 
 
Але дорога — дорога. Кинуто все на вітер —
 
запах твого волосся, осінь, поземка, вітер.
 
Кіптяві столи в чойхонах, і обережний вітер
 
постаті наші гойдає, обрії, вежі, вітер.
 
 
  
2. «Тут, де запах диму…»
 
 
 
Тут, де запах диму
 
злився з запахом мокрої підлоги і столів,
 
чай підношу до губ, і гаряча вода створює затишок.
 
 
 
І тоді приходять спогади.
 
 
 
Двері чойхони відчинені,
 
люди заходять, наче довга мелодія гір,
 
де з усіх можливих самотностей
 
вибирають самотність дороги,
 
коли на узбіччях накриті ряднами віслюки
 
тягнуть возики на дерев’яних колесах,
 
наче іде крізь ніч
 
обоз македонських фаланг,
 
загублений в присмерках Паміру.
 
 
 
В очі лягла
 
рудувата тінь навколишнього безмежжя.
 
 
 
Починаю любити ці гори і бачу,
 
як дощ малює на склі твій образ,
 
наче крізь туман
 
червоні дахи містечка проступають.
 
 
 
Повільно виходимо.
 
Голоси, як продовження дощу,
 
котяться між стінами ущелини.