Київські контури. Вибрані вірші

  
3. «Я не знаю…»
 
 
 
Я не знаю,
 
що тримає мене тут —
 
важкі будинки,
 
що вночі, наче танкери,
 
випливають з безмежного неба,
 
світло ліхтарів,
 
заплетене золотими стьожками
 
в гілля дерев,
 
чи ті, що з різкими обличчями,
 
наче ящірки, снують під полуденним сонцем,
 
чемно гудуть про справи
 
і коротко беруть на Одесу
 
зайшлий люд,
 
аби не було неув’язочки
 
під пекучим сонцем Відрадного.
 
 
  
4. «Плющем і виноградом…»
 
 
 
Плющем і виноградом
 
заросли білі мури заводів,
 
червоними, зеленими і синіми кольорами
 
пофарбували балкони і рами,
 
і тепер можна
 
гілку терпкого звіробою зірвати
 
між низеньких сосен біля авторемонтного
 
і, розтираючи її в пальцях,
 
згадати
 
ніч далеко від цього завулка,
 
коли цигарки обпікають губи
 
і ледь знайома жінка
 
в чорному вечірньому платті
 
співає про те,
 
як віддаляється наша юність
 
легкою ходою,
 
виблискуючи амулетом на шиї.
 
 
  
5. «Набрід, що обживав цю землю…»
 
 
 
Набрід, що обживав цю землю,
 
складали люди,
 
що прийшли поодинці й гуртами
 
і принесли з собою
 
насіння диковинних рослин,
 
чіпкі очі різної масті
 
і дивовижні слова і назви,
 
пропахлі дорогою, кіньми і морем.
 
 
 
І тут,
 
де на всі чотири сторони
 
починалася Україна,
 
вони вбили фіночки, махличі, живчики
 
і ножики в столи
 
 
 
і пішли крутитися в три зміни,
 
заселяючи голубами і вишнями
 
всі нічийні землі кварталу.
 
 
  
ЧОКОЛІВКА
 
(Цикл)
 
 
Присвячую моєму дідові, що загинув 1943 року в Київському підпіллі
 
  
1. «Вірші — це у нас родинне…»
 
 
 
Вірші —
 
це у нас родинне.
 
З наших ніхто навіть не здивувався,
 
коли мій дід
 
пройшов з Чоколівки на Сирець
 
повз патрулі
 
і блискучі вітрини австрійських ресторанів,
 
несучи в руках фінський автомат «Суомі»,
 
загорнений в окупаційну газету.
 
 
 
Назавтра
 
налітали на Сирецький концтабір.
 
 
  
2. «Взимку на Відрадному…»
 
 
 
Взимку на Відрадному —
 
білі замети вздовж вулиць
 
і зелений туман ліхтарів
 
заливає найтихіші провулки.
 
 
 
І я не шкодую, що ми
 
веселими вечорами
 
за найменшу дурницю
 
розбивали кулаки,
 
лишаючи на снігу
 
краплі крові,
 
як золоті шкуринки помаранчів.
 
 
 
Ми вираховували своє походження
 
з Чоколівки,
 
де не любили чужаків
 
і чужі слова,
 
зокрема такі,
 
як «окупація».
 
 
  
3. «Шепіт снігу, що падає…»
 
 
 
Шепіт снігу, що падає,
 
і сумний шепіт
 
тихих розмов
 
про тих,
 
що затялися стояти на своєму
 
до останку,
 
бо знали,
 
що у Чоколівки є лиш одна надія —
 
байдужі очі
 
колишніх кулеметників.
 
 
 
І в цьому крихкому сяйві зими
 
приходять слова про те,
 
що в підмурках нашої історії —
 
незліченні окупації, війни
 
і холодна затятість киян,
 
приречених ставати першими на шляху.
 
 
  
«Повторюємо одні пісні…»
 
 
 
Повторюємо одні пісні,
 
слова кохання також однакові,
 
і в кінотеатрах
 
однаково просиджуємо вечори.
 
 
 
(Ми ще нічого не сказали)
 
 
 
З фільму Фелліні
 
кидаємося в зелену ніч,
 
в білі обійми,
 
в шепіт губ,
 
брязкаємо мідяками в кишені
 
і затуляємо долонями від вітру
 
вогник сірника,
 
припалюючи на ходу цигарки.
 
 
 
(Ми ще нічого не сказали)
 
 
 
Лише про всяк випадок вивчили
 
«В Лакедемон принесіть громадянам
 
цю звістку».
 
Це на випадок межі,
 
за якою починається
 
любов до Батьківщини.
 
 
  
Іспанські мелодії
 
 
 
Ніч, цикади, любов і жасминовий цвіт.
 
Каравели шурують в похід.
 
Триста кращих іспанських лез
 
забирає з собою Кортес.
 
 
 
(Ах, Кастилія — порт вночі,
 
чорні очі і білі мечі
 
і мадонні по три свічі.)
 
 
 
Авантюрник зухвалий чи бог —
 
не дізнається вже ніхто.
 
Просто триста найкращих шпаг —
 
до плеча — плече — і аншлаг.
 
 
 
(Ах, Кастилія — плач гітар,
 
королевина падає шаль
 
і толедський прямий удар.)
 
 
 
Перші котви, що кинуті в тихий прибій,
 
як матроси на груди повій.
 
І нехай залишається міт:
 
Монтесума, Кортес, похід.
 
 
 
(Ах, Кастилія — порт вночі,
 
чорні очі і білі мечі і
 
мадонні по три свічі.)