Київські контури. Вибрані вірші

  
5. Вірш замість епілога
 
 
 
Доки падає сніг,
 
сумні дракони на будинках
 
пам’ятатимуть нас,
 
бо це тільки Річард
 
заскочив до Києва,
 
щоб побудувати замок і піти,
 
а ми лишаємось тут
 
назавжди.
 
 
  
Ясний-ясний світанок
 
 
 
Чи любив я тебе, чи ні —
 
я не знаю, це все — як дитячі сни,
 
знов накочують сірі дні,
 
мов журливі хвилі Десни.
 
 
 
Я прийшов лиш таким, як є,
 
все, що мало збутися, — збулося.
 
Не картай мене за все зле,
 
бо ми тільки спориш на цих вулицях.
 
 
 
Ave sol!
 
Ave sol!
 
І нехай
 
цих мелодій ясних
 
напівсонно
 
гойда павутина —
 
і тоді
 
над руїнами міста
 
тихо долине:
 
— Слава сонцю!
 
Початок
 
нового
 
життя.
 
 
  
БІТЛЗ
 
Цикл
   
1. «Я хочу тобі розповісти…»
 
 
 
Я хочу тобі розповісти,
 
як ми любили одне одного,
 
королево моїх шістнадцяти.
 
 
 
Ми бачили одне одного
 
на алеях нашого саду,
 
і була школа,
 
і були заводи після зміни,
 
і були неповнолітні королеви,
 
готові любити весь світ,
 
і тому
 
наш квартал
 
лежав залитий сонцем
 
і в жилах його
 
билась гаряча кров.
 
 
 
І ми любили одне одного
 
в сусідньому саду,
 
де, лежачи
 
у високій траві навколо стадіону,
 
слухали, як засинає
 
королівський квартал,
 
і бачили,
 
як гаснуть вдалині
 
вогники будов.
 
І коли нам уже починало здаватися,
 
що ми майже нетутешні,
 
ми закохувалися,
 
і тоді великим було наше бажання
 
переробити світ,
 
і тоді великим було наше місто,
 
і великою була наша любов.
 
 
  
2. «Повір, Бітлз…»
 
 
 
Повір,
 
Бітлз —
 
це наша юність
 
духмяна, як відчинене вікно
 
в порожній кімнаті масового мистецтва
 
і стерильно очищеної
 
класичної музики,
 
 
 
але чуєш —
 
квартал живе,
 
живуть люди, коти, дерева,
 
живе над кварталом велике сонце,
 
живуть пісні, і тому
 
 
 
ти роздягаєшся —
 
джинси і светер летять у куток,
 
і без одягу
 
ти стаєш така жіночна,
 
що я починаю любити
 
твої плавні несміливі рухи
 
і стриману радість передчуття,
 
що затуманила твої очі.
 
 
 
Тому, повір,
 
Бітлз —
 
це наша юність,
 
але про нашу любов
 
ми напишемо
 
самі.
 
 
  
3. «…я бачу хлопців з нашого кварталу…»
 
 
 
…я бачу хлопців з нашого кварталу
 
і думаю, що ми зачешемо ліверпульців —
 
наші гітари грають нашу музику,
 
а губи вимовляють наші слова
 
і, можливо, це ще не дуже красиво,
 
але це пісні про нас —
 
як ми любимо,
 
і як вчимося застосовувати у бійках
 
ламаючі удари,
 
і як поволі доростаємо до слів
 
Боротьба і Батьківщина,
 
і як звучать серця наших коханих,
 
перекриваючи музику ліверпульців,
 
і я думаю,
 
що в наших кварталах існує своя музика
 
і ми намацаємо її.
 
 
  
4. «Коли я хочу написати про тебе…»
 
 
 
Коли я хочу написати про тебе,
 
мені бракує слів.
 
 
 
Я згадую наше дитинство,
 
де між спалахами сонця —
 
люди, зайняті своїми справами,
 
розквітлі дерева
 
і вантажівки,
 
що накручували на свої колеса
 
не тільки руду куряву передмістя,
 
а всі легенди дороги,
 
прямої і голої,
 
що губилася десь за обрієм.
 
 
 
Якщо колись
 
ми покладемо наше життя на музику,
 
це буде музика куряви, цегли й мазуту,
 
де найбільшою поезією
 
були ми.
 
 
  
ПЕРЕБІЖНІ СПОГАДИ
   
1. «Україна починалася з Відрадного…»
 
 
 
Україна починалася з Відрадного,
 
оточеного пустирями,
 
де в корпусах розбитих машин
 
виростали ожини й легенди,
 
 
 
де вранці
 
світляки чорними стрілами
 
вилітали з голубників,
 
де курились дахи від спеки
 
і ходили дахами тіні,
 
граючи на гітарах і губних гармоніках.
 
 
 
З Відрадного,
 
куди закинуло нас
 
з різних кінців світу —
 
Іспанії, Солом’янки і Куренівки,
 
Дуклі і Мишоловки,
 
Ростова і Чоколівки,
 
і звідки виривав нас
 
крик поїздів
 
на Чаті Волинській.
 
 
  
2. «Десь давно…»
 
 
 
Десь давно
 
в стукоті коліс
 
і в зеленій піні м’якої мови на вокзалах,
 
чи в покручених алеях Другого саду,
 
чи посеред мосту на Труханів
 
дівчину цю зустрічав,
 
 
 
бо пам’ятаю
 
штивний дотик її рук
 
і несподівану відвертість губ і очей.
 
 
 
Змінилось ім’я,
 
змінилось обличчя,
 
але все ж
 
білий пісок робить її золотавою
 
і губи її вимовляють
 
слова з Книги життя.