Київські контури. Вибрані вірші

  
4. «Скелі тануть над берегом…»
 
 
 
Скелі тануть над берегом,
 
                              краплі
 
                                       забарвлюють
 
                                                         тло
 
у червіньку мечів.
 
І черлених щитів
 
                      при коліні,
 
                                   мов квіту, лягло
 
по обидва ряди,
 
де порубано
 
щире золото.
 
Скелі тануть над берегом,
 
                                  з чорних лісів
 
піднімається вир
 
чорних псів,
 
                і вовків,
 
                          і сокир,
 
піднімається змій,
 
                        і палає його луска,
 
і кудлатими хвилями
 
починається приказка.
 
 
 
І тече череда.
 
А на темних колодах мостів
 
дістають з-під кирей,
 
і кривавиться ніч,
 
і біліють в імлі
 
білі куни
 
            у золоті
 
                      і серебрі.
 
Проводжайте гостей.
 
До суворих норвезьких морів
 
вирушають ладді.
 
 
  
СОБОР
 
Цикл
   
1. «Бджоли летять.»
 
 
 
Бджоли летять.
 
 
 
Бджоли окутують нас,
 
у важкому їхньому меду
 
світ кленових човнів,
 
світ будинків, мостів і пагорбів
 
дзвінкими голосами дітей пливе.
 
 
 
Світе мій у затінку дерев.
 
Князю мій,
 
оксамитами, човнами, дівами
 
в хвилях легких повертаєшся —
 
місто дзвінкове
 
в плачі голову закинуло:
 
там за пагорбами полк твій
 
птахи крилами накрили.
 
 
 
Вікно відчиняємо, день
 
тягає, мов шовк,
 
на пагорби правого берега:
 
колії підземки в снігу
 
ідуть за обрій.
 
Крислаті дерева Відрадного,
 
солодка курява Відрадного —
 
голубник
 
для всіляких —
 
вороних, карих і просто голубник:
 
стріли летять,
 
і стріли влучають —
 
в прозорому сосновому повітрі лівого берега,
 
наче мідний меч, злітаєш в моїх руках,
 
сяйвом залита,
 
стрімка.
 
 
  
3. «У диму цигарковому місто — геть промислове…»
 
 
 
У диму цигарковому місто — геть промислове,
 
у диму на світанку
 
ми — в крові, ми — вершники, юні,
 
ми на конях приходимо,
 
і в траві, над нами, як горлиці, —
 
діви юні, вродливі і ніжні,
 
і кохані, тому що —
 
в диму світанковому.
 
 
 
Очі бога трави,
 
ці зелені, веселі, закличні,
 
очі наших дружин
 
і прохають, і пестять і ще —
 
ще не всіх золотих у світанку,
 
на злеті перехопили,
 
ще виносять вино
 
синьооким, русявим і молодим.
 
 
 
Місто дихає, пагорби —
 
в синьому мареві,
 
небо — в золоті,
 
діви — в хутрах,
 
ще усе на місцях,
 
ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає:
 
О шовкова трава Берестечка
 
і удар кінноти під Батіжком.
 
 
  
4. «Орлине гніздо.»
 
 
 
Орлине гніздо.
 
 
 
Сходи нагору ведуть,
 
гілля дерев над ними
 
склепіння гнучке утворює,
 
в затінку їхньому
 
бронза мечів потемніла від крові.
 
 
 
Бронзу щитів змикаємо,
 
облич наших — не видно,
 
ми ж — бачимо все:
 
стріли дзвенять, від щитів відбиваючись,
 
падають в куряву на сходах.
 
 
 
Дерево стріл —
 
чорне, важке, задушне,
 
мов коси рабинь візантійських.
 
Гнучкий, наче рись, наш прапор
 
вгору повзе,
 
понурих стріл уникаючи.
 
 
 
Шерсть рисі
 
пахне лісом ранковим,
 
очі рисі
 
палають синім вогнем:
 
ми луки тугі піднімаємо,
 
стріли дзвінкі лісові
 
крізь зелене сплетіння гілок,
 
наче дикі бджоли, дзижчать.
 
 
 
Щити на плече закинувши,
 
вгору ідемо,
 
мечі на ходу витираємо.
 
Світ у долині —
 
ясен,
 
і переможцям —
 
слава.
 
 
  
5. «Присмерк за вежами…»
 
 
 
Присмерк за вежами —
 
ми
 
від юності ідемо:
 
давніх друзів
 
ледь впізнаю —
 
щось інше нас нині об’єднує.
 
 
 
О нескінченний стрій
 
вічного рушення посполитого:
 
стриманий шурхіт слів,
 
сніг непорушний на вежах
 
і в суворому світлі
 
вродливі обличчя княжичів.
 
 
 
Всесвіт над нами —
 
наче тінь снігопаду, але
 
на засипаному снігом континенті
 
людина збудує дім,
 
людина утвердить себе.
 
В центрі Всесвіту —
 
планета людей,
 
цей залізний і жорстокий світ,
 
світ красивий,
 
гідний того,
 
щоб в ньому жити.