Київські контури. Вибрані вірші

  
2. «Де розквітлий бузок…»
 
 
 
Де розквітлий бузок
 
                           фіалковими
 
                                           тінями
 
                                                    ллється
 
на тіла розпростертих,
 
                             і сонних,
 
                                        і світлих
 
                                                    в траві.
 
Де високим лишилося все,
 
                                   бо все —
 
                                               перемелеться:
 
запах борошна,
 
                    легіт прозорий
 
                                        і кораблі.
 
Відблиск сонця
 
                    в повітрі
 
                               в’язкому
 
                                          тече,
 
мов кінноти барвисті плащі
 
розтають
 
            у повільному
 
                             шлейфі куряви,
 
і повільним жестом руки
 
сталь сокири
 
                 входить
 
                           у дерево золоте
 
і виходить із нього —
 
                            волога,
 
                                     тяжка,
 
                                             закурена.
 
Все — прийдешнє,
 
                        і все —
 
                                  сотворенне
 
                                                 у цьому сторіччі.
 
Лиш тіла розпростертих
 
                                в коханні,
 
                                            в траві,
 
                                                     в напівсні:
 
на скелястому березі —
 
                                злами сонця
 
                                                 у краплях
 
                                                              суничних —
 
зустріч
 
         сталі і дерева —
 
у наскрізнім промінні
 
                             прозоре гудіння бджоли.
 
Полонянку свою
 
                     і княгиню
 
                                  жадану свою
 
в цім краю,
 
де єдине живе,
 
                    і вирує,
 
                              і плаче,
 
                                        одне:
 
корабельня;
 
де тягучою кров’ю дерев
 
                            напоєно линви,
 
                                           каміння
 
                                                  і землю,
 
наче хліб свій
 
                   останній,
 
                               жаданий,
 
                                           гіркий,
 
притискаєш до губ
 
полонянку свою,
 
                     королеву.
 
Перші краплі дощу.
 
                         Нас пробуджує
 
                                            срібло
 
                                                    і шовк,
 
що тіла обгортає
 
і робить їх ближчими,
 
                             злими,
 
                                      гнучкими,
 
наче посвист змії.
 
І сплітаються звуки
 
                         й уривки думок
 
у дзвінкий краєвид
 
                          корабельні,
 
                                        кохання
 
                                                   і зливи.
 
 
  
3. «Ти прийдеш навесні.»
 
 
 
Ти прийдеш навесні.
 
                          Із блакитних
 
                                          і синіх
 
                                                   осель
 
заклубочать дими,
 
                        і падуть
 
                                  на них стріли
 
                                                    навскісні,
 
і по чорних колодах,
 
                           наче звір,
 
                                        сповзе
 
                                                 корабель
 
і ударить грудьми
 
                        у мальовану
 
                                        браму
 
                                                пристані.
 
Ще й мальовану
 
                     дивним,
 
                               лихим
 
                                       візерунком
 
                                                      заклять,
 
нескінченним орнаментом
 
                                   долі,
 
                                         кохання
 
                                                    і смерті:
 
на закурених вежах
 
                          сурми
 
                                  понуро кричать,
 
у крикові їхньому —
 
                          голі ми.
 
                                    Голі,
 
                                          та вперті.
 
 
 
І сповзе корабель.
 
                         І ударить грудьми.
 
                                                  І шукай
 
тоді наших
 
              по всіх
 
                       незліченних
 
                                       причалах
 
                                                   і корчмах.
 
Розпадеться князівство,
 
                               і манірній
 
                                            величі —
 
                                                        край,
 
і котитися світом
 
                   нашим довго
 
                              і марно
 
                                   тамованим
 
                                               ордам.
 
Ти прийдеш навесні,
 
                         в білій куряві,
 
                                         білій
 
                                              і золотій
 
від таких нетутешніх
 
                           повір’їв,
 
                                      і марень,
 
                                                  і буднів,
 
і побачиш:
 
               на обрії
 
чорні цяточки
 
                  кораблів,
 
наче очі,
 
            відкрились
 
                           і дивляться,
 
                                          і невідступні.