Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

ЛЮБОВНИЙ ХІД ПО ВУЛИЦІ РАДЯНСЬКІЙ
 
 
це хід весняних звірів це парад лемурів
 
мальовані роти палкіші свіжих ран
 
це час коли жага струмує навіть з мурів
 
це марш нагрітих тіл жагучих мов коран
 
 
 
це танці потіпах під солодовим небом
 
ясновельможна кров темніє мов чифір
 
дівчата з медучилищ пахнуть млосно медом
 
прозорі наче спирт летючі мов ефір
 
 
 
це вихід гультіпак під шелести акацій
 
похід під ліхтарі лоліток і моргух
 
мов піонерок плин у дні шкільних вакацій
 
повз вигуки афіш про м'ясо і про дух
 
 
 
повз біржу казино мелодію міліцію
 
пастушки з вітражів упирки з вар'єте
 
дурепи осяйні вогненні янголиці
 
ці малпи трохи мальви кожна з них цвіте
 
 
 
це час дерев і змій духмяний і такий
 
що виростає з ніг сурма хрипка і грішна
 
вони ідуть а ти як той більярдний кий
 
не в силі проказати навіть харе крішна
 
 
 
або ось ти поет улюбленець планет
 
що бачиш то щоку то вухо або кліпсу
 
заряджений такий увесь мов пістолет
 
готовий розрядитись влучно в першу ліпшу
 
 
 
або ось ви вуйки набичені буйтури
 
атлети з-під вітрин деталі від скульптури
 
або ось ти флейтист весь голубий аж синій
 
що трешся між купців з якихось абісиній
 
 
 
або хлоп'ята ви безвусі шкуродери
 
зелені королі вологі від жадань
 
уродженки весни пантери і ґетери
 
повз вас ідуть у сни в липку бездонну хлань
 
 
 
і потім розтають і недосяжні знов
 
тікають у гаї повітряних небес
 
над вулицею ніч
 
                помада туш і кров
 
я так я так я так
 
                я так тебе тебе 
 
 
  
СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ
 
1. ЄДИНОРІГ
 
 
Єдина.
 
В лісах застає мене темна година,
 
як музика в місті зненацька за рогом.
 
Я чую: пасеться узліссям єдино-
 
ріг (не плутати з носорогом).
 
 
 
Я брав тебе, як фортечні мури,
 
я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.
 
А зараз ніч, як великий мурин,
 
і тужно голосить єдиноріг.
 
 
 
Він рідкісний звір. Я галопом розсуну
 
пахучі кущі і галявини. Там
 
він пив, наче воду, кожну красуню,
 
та я навіть подиху з тебе не дам.
 
 
 
Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра —
 
зламається спис назавжди, мов жердина.
 
Я навзнак засну біля вбитого звіра,
 
прохромлений рогом.
 
Єдина.
 
 
2. ПТАХОРІЗКА
 
 
Це рясне гуляння вбогих при музиці,
 
під мурами, де випивка і тінь.
 
Це триває свято поїдання птиці
 
при світлі відлітань і тріпотінь.
 
 
 
Треті птиці лунко прокричали ранок,
 
і ринок забуяв, як райський ліс.
 
Тож тяжкі тіла знекровлених коханок
 
закутує в пітьму пан птахоріз.
 
 
 
По його робітні в'ється чорне пір'я,
 
і руки в нього, кажуть, золоті.
 
Музика на ринку. Вивіска «Вампірня»
 
ясніє, ніби кров у темноті.
 
 
 
Він виймає з тіла теплу душу птичу
 
(його небіжчик тато — знаний кат),
 
а вночі приводить у закляклу тишу
 
крилатих і співаючих дівчат.
 
 
 
Злякані амури. Під'яремні псиська
 
шукають у жаливі кість крила.
 
Це розправа з ангелами — ангелорізка,
 
це пісня жолобками потекла.
 
 
 
Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки,
 
згорнувши небеса в густий рулон,
 
та й гостимось на паперті птахорізки
 
у місті, що зоветься Вавилон.
 
 
3. ЄХИДНА
 
 
Повертаємся, всіявши зойком оази:
 
кров на піхвах, засмага східна.
 
Та зачинене місто, мов острів прокази,
 
або клітка, в якій єхидна.
 
 
 
Поки нас не було, поки нас у пустині
 
прошивала сурма побідна,
 
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
 
проступило тавро: єхидна.
 
 
 
Ми згубили себе в агарянськім поході.
 
Перемога цілком невидна.
 
І до рідних дверей нам достукатись годі,
 
і вітчизна немов єхидна.
 
 
 
Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,
 
пізня ласка така фригідна.
 
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
 
а в очах ожила єхидна.
 
 
 
Це вона відкладає століття, мов яйця,
 
по торгах, де музика мідна,
 
де помости смертей, де живуть і бояться,
 
де юрба сичить, мов єхидна.
 
 
 
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
 
Я півсвіту пройшов приблизно.
 
Можу босим піти за твоєю труною,
 
рідна панно, стара вітчизно.
 
 
4. ГРИФОН
 
 
Мій пане, який нерозумний світ!..
 
Яка на румовище сходить журба!
 
Під небом, чорним, ніби графіт,
 
конаю в піску. І грифон з герба.
 
 
 
З дерев погаслих кричать граки.
 
Я впав з коня і програв турнір.
 
Тепер крізь мене ростуть гілки,
 
пробивши в панцері триста дір.
 
 
 
Лети ж від мене, монстре знамен,
 
крилатий леве! Я випав з гри.
 
З очниці в мене цвіте ромен.
 
Я не мав меча. То був лютні гриф.
 
 
 
А ту, що чекає, що ймення мої
 
на грифелі пише в стотисячний раз,
 
крилом захисти. І замовклу її
 
у землю сховай від облуд і образ.
 
 
 
Чому ж не летиш? На вологім піску
 
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
 
І п'єш з мене довгу предвічну ріку
 
ти, схожий на крука. Ти майже крук.