Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

ВОЛЬФ МЕССІНҐ. ВИГНАННЯ ГОЛУБІВ
 
 
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
 
двійко голуб'ят у череповій коробці.
 
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
 
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.
 
 
 
Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
 
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
 
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
 
заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.
 
 
 
А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
 
Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть.
 
Збіглося на це подивитись ледь не півміста.
 
І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».
 
 
 
Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,
 
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
 
А той миршавий пес мав у кишені браунінг
 
та й одною кулею двох голубів розлущив…
 
 
 
Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
 
поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.
 
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
 
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко…
 
 
ПАНІ КАПІТАНОВА
 
 
Капітанська вдова мала білих мишей
 
в закапелку дірявої кухні,
 
а ще в неї був канарок Мішель
 
і носовички трикутні.
 
 
 
Втім, ніхто не знав, де ночує вона,
 
по яких катакомбах приносить офіру?
 
Шльома Фішер подеколи давав їй банан
 
або інший овоч, або фігу.
 
(А найстарший з-поміж Андруховичів
 
ще й хліба давав до овочів).
 
 
 
Королева завулків у веретті одінь,
 
капустина в лататті хустин.
 
А той капітан — що він був за один,
 
певно, вмер молодим і пустим?
 
 
 
І тому вклякала пречиста вдова
 
перед вівтарем зимної студні,
 
щоб глибинна летюча священна вода
 
змила з неї ці свята й будні.
 
 
 
А тоді розгортала полотна хустин
 
на рослинних ребрах решіток
 
і привселюдно сушила ці герби самоти,
 
недоречна, як пережиток.
 
 
 
А не стало її — та й Ринок зачах,
 
лиш піски аравійські слід її замітали.
 
Відлетіла, кажуть, на білих носовичках.
 
А ще кажуть, поховали її санітари.
 
 
СТАРИЙ ОЛІЙНИК
 
 
Ремонт парасольок — це водночас і розвага:
 
розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове —
 
і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,
 
читаєш дощів колишніх вицвілі букви.
 
 
 
Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру,
 
туди несе парасольки все місто меланхолійне.
 
Засвічуються в шовках амури або лемури,
 
як тільки вимовлять люде його наймення олійне.
 
 
 
Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:
 
магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!).
 
А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,
 
як діри на дні галактик або ворони.
 
 
 
Тому він любить під кайфом читати нотацію,
 
таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти,
 
коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію,
 
де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.
 
 
 
Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?
 
Питання надто дражливе для мандрівних філософів.
 
Та, дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк»
 
він три війни пережив
 
                                і царювання трьох йосифів.
 
 
 
Так само колись без дозволу покине замшілу нішу
 
і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних,
 
пройде і кане за рогом у споконвічну тишу,
 
коли його з неба закличуть:
 
                                — Пане Олійник!..
 
 
ДОКТОР ДУТКА
 
 
Доктор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов
 
(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),
 
відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,
 
і судився з онуками за площу квартири.
 
 
 
Доктор Дутка, що мав п'ять казкових кімнат
 
у сусідстві з власником промислу шевського,
 
в тіло дому вмурований був, мов атлант,
 
з бородою білою, як у Грушевського.
 
 
 
Доктор Дутка, що жив по пахких словниках,
 
із балконом у сад, у бузковість і вогкість,
 
і солодку траву, всю в живих слимаках,
 
доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість.
 
 
 
Трохи згодом, на схилі розтрачених літ,
 
опинився в мішку з безпорадністю птаха.
 
Це тоді він світіння почув на чолі
 
і за ширмою спав, наче ангел на цвяхах.
 
 
 
І тріщали креденси, крісла. І горіх
 
стародавніх епох усихався найдовше.
 
Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх!
 
Попіл сипався з книг, налипав на підошви,
 
 
 
вилітали в непам'ять за вітром слова,
 
у колодязях мови робилось діряво,
 
та світила, мов люстра, стара голова,
 
і шумів амариліс — кімнатний диявол.
 
 
 
Врешті судді сказали, що справа пуста.
 
По лікарні ще й досі літають обрізки
 
слів, що він вимовляв і на волю пускав —
 
рятівні суголосся, либонь, асирійські…
 
 
ДЯДЯ ЖОРА, МІГРАНТ
 
 
Переповнений георгіями кавалере,
 
вранці виходиш, ніби з вольєри,
 
пахкаєш люлькою на пташок Божих,
 
чигаєш при дорозі на перехожих.
 
 
 
«Гей, куди йдеш проз мою фузію?
 
Побалакаймо про Грузію, про дифузію…»
 
Обсідають, мов бджоли, спогади, візії —
 
закотився в небо шлях дивізії.
 
 
 
А по ньому коні пруть, а ще танки,
 
і пражанки пахнуть, мов парижанки,
 
і лафети під мертвими аж зігнулись:
 
«Я — один з тих, що повернулись».
 
 
 
Гімнастерка блискає, вся в металі:
 
за кожного невбитого — по медалі.
 
Патериця в руці, мов жива парість:
 
«Гей, куди йдеш проз мою старість?»
 
 
 
Воячкам небесним — довічну оргію,
 
травень проживаємо без розкаянь.
 
Все тече річкою, старий Георгію,
 
тільки ти на березі, мертвий, мов камінь…