Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

1947
ІЄРОНІМ БОШ XX
 
 
Наші святочні пориви — палкі та вознеслі,
 
ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.
 
Далі, все далі від нас рибалки і теслі,
 
тільки предвічні сліди на воді та піску.
 
 
 
Годі рибалити, браття, — глибини стемніли:
 
риба з морів у бляшанки тісні запливла.
 
Наші обійми схололи, обличчя змарніли
 
в холоді надто блискучих будівель зі скла.
 
 
 
Між синтетичних ялинок шукаємо віху:
 
як розпізнати майбутнє, о куле скляна?
 
Акумулятор для німба — винахід віку,
 
на видноколі — вогнетривка купина.
 
 
 
Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті,
 
тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох.
 
З тихим благанням дивиться в очі майбутні
 
наш до ялинки підвішений крихітка-бог.
 
 
ТАНҐО «БІЛА ТРОЯНДА»
 
 
Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,
 
поміж дахами, балконами й вивісками,
 
в надвечірнім затемненні сніжного міста,
 
снується танґо безпритульне,
 
вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника
 
з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.
 
Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть,
 
аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,
 
і мандрівні папіросниці гостроплечі
 
чорну фарбу виплакують з тихих очей,
 
і газетні хлопчиська в картузиках
 
тупочуть у такт босоногими черевиками,
 
і нетанучі профілі хутряних пасажирок
 
напівобертаються з авт і фіакрів,
 
а меланхолійний добряк поліцейський
 
відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —
 
перші ніжні поривання
 
поцілунки і зітхання
 
і твоя тремтяча рука
 
 
 
І кожен музичний мідяк — це визнання,
 
це шанс не померти з голоду, стати ґенієм,
 
перепустка до ювілейного залу,
 
десь поміж п'ятдесятими й шістдесятими,
 
де статурне сопрано і тенор з широким ротом
 
(і коли він його роззявляє —
 
                                на люстру летять солов'ї),
 
де вишивана публіка так достигає оваціями,
 
ніби чорна хмара гнівним дощем,
 
де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,
 
де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,
 
а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,
 
і шукаєш у пустці невидимий акордеон,
 
але профіль тінистий напівобертається в ложі,
 
щоб тобі посміхнутись прихильно,
 
щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,
 
у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай —
 
перші неспокійні ночі
 
перші муки снів дівочі
 
і найперше слово — кохай
 
 
 
Наче в мушлю сповзав ти по сходах додолу,
 
обіймаючи акордеон, мов талію прачки,
 
і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,
 
цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп,
 
цим укладачам бруку і швачкам,
 
вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,
 
і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,
 
все горланили: «Білу троянду-у!»
 
І за першими тактами більшали очі
 
недорослих танечниць, що, вену вколовши,
 
вилітали попарно на світло, немов на поміст,
 
і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…
 
І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,
 
поміж двадцятими, поміж тридцятими,
 
так розмито й непевно напівобертається профіль,
 
і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —
 
перші клятви і моління
 
перші стогони й боління
 
і таємна перша любов
 
 
ЦИРК «ВАҐАБУНДО»
 
 
І
 
Я продаю квитки на магів і на мімів,
 
я коло входу став з ключами, мов Петро.
 
О діти передмість з устами херувимів!
 
Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!..
 
 
 
Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом,
 
обсипані зірками й пухом із тополь,
 
наповнивши завулки світлом і блакитом,
 
скоривши Неаполь, Марсель і Леополь.
 
 
 
Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда
 
(мов еполет, сидить на ньому скарабей).
 
Він — заклинач рослин, і світляна троянда,
 
неторкнута й німа, росте з його грудей.
 
 
 
Цукрова вата — харч для янголів і птаства,
 
мов кокони Коканду, мов паволока хмар —
 
для приміських дівчат яка солодка пастка,
 
аж світиться із них жадання, мов ліхтар…
 
 
 
О діти злих часів, посіяні в огромах
 
пастуших пустирів, де рейвах відлунав!..
 
Приходьте у шатро. Один-єдиний помах —
 
і душі заясніють, як терен із канав…
 
 
 
ІІ
 
Я продаю квитки на блазнів і факірів,
 
на мерехтіння ламп і хихотіння мавп.
 
О власники грошей з обличчями вампірів,
 
для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп».
 
 
 
От акробатки Ле липке лискуче тіло
 
звивається в кільце, достоту ніби вуж.
 
А от фіґляр Вендетто — як тонко, як уміло
 
протне він вас ножами під оркестровий туш!
 
 
 
Однак лише на мить (віват, панове смертні!):
 
усіх вас оживить на грані чорних тайн
 
приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів,
 
гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн.
 
 
 
І що почнеться тут! шизофренічні танці
 
банкірів і повій, графинь і різників!
 
О власники життя, о павуки у шклянці —
 
для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків,
 
 
 
піротехнічний шал! і димові завіси —
 
це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма!
 
І в ній немає дна! — черниці та гульвіси
 
влітають у тунель, затягнуті сторчма…
 
 
 
III
 
Я продаю квитки на коней та верблюдів
 
у збруї золотій пошарпані боки.
 
О пильні сторожі з очима страхолюдів,
 
з очима без очей, з очима навпаки!
 
 
 
У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних
 
вологих теплих тіл, де ситий дух кубла,
 
приходите і ви в казенних пелеринах —
 
землисті голоси і кров, немов зола.
 
 
 
І звівши зимні очі на паперові зорі,
 
де в'є високі петлі мотоциклетний ас,
 
ви стежите сурму в ревкім його моторі —
 
яку майбутню бомбу пригріє він для вас?
 
 
 
Шукайте динаміт! Хай детектив залізе
 
в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко.
 
Він витрусить намети, халати і валізи —
 
а звідти лише ластівки. І латані трико.
 
 
 
Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала
 
у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни:
 
листівки ластівок протяли стіни і дзеркала,
 
немов укуси кажанів, — на шиях ордени.
 
 
 
IV
 
Я продаю квитки на цитри й тамбурини.
 
Втікає вам із рук ця музика ламка.
 
О вуличні філософи і кав'ярняні прими!
 
Це Соломії соло. Так тече ріка.
 
 
 
Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги,
 
І навіть — ніж лемур, що нявкає котом.
 
Від неї ніжними стають руді орангутанги,
 
і зорі замість дір пронизують картон.
 
 
 
Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія.
 
Трапеція тремтить, немов крило живе.
 
Живемо в цьому Вавилоні — кожен як уміє,
 
а ну ж вона зірветься вниз чи спів насмерть зірве?!
 
 
 
Та ж ми без неї — тлінь, безлика й без'язика,
 
що на тісних торгах міняє імена.
 
О містечкові віршарі в розбитих черевиках!
 
Ви кожному скажіть, що є у нас вона…
 
 
 
Є голос! І любов!..
 
                                Але я замовкаю.
 
Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля.
 
Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.
 
Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.