Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

ПЛАНЕТАРІЙ
 
 
вчимося бути далекоглядними
 
недільного дня тяжіємо до повчальних розваг і видовищ
 
розглядаємо небо зі сферичної башти
 
випнутої мов око циклопове
 
неподалік чортового колеса та літньої естради
 
виткими сходами прямуємо до зірок
 
припадаємо до телескопа як до дерева
 
наводимо різкість в окулярі
 
ця чудодійна гармата для споглядання висот
 
показує нам парад планет
 
на цупкому картоні небесної мапи
 
засвічуються одне за одним електричні сузір'я
 
хочемо запам'ятати їхні назви
 
адже навколо стільки туманностей
 
нетерпляче питаємо коли ж буде
 
чумацький шлях
 
зійшовши знову на землю
 
стріпуємо з плечей місячний пил
 
п'ємо лимонад у павільйоні навпроти
 
саме тут і саме сьогодні
 
випадково
 
навіки
 
 
  
ФАВСТОВЕ СВЯТО
 
1. НІЧ
 
 
Ось тобі, вбога пуста голова,
 
перше знамення Різдва —
 
снігу добув ти для білих поем,
 
вітру черпнувши плащем.
 
 
 
Крила не тут, але спогад крила
 
на ніч прип'яв до стола —
 
мить, наче рибу, ловиш багром
 
і повертаєш в огром.
 
 
 
Тільки тепер вона має печать
 
віщих прозрінь і зачать.
 
Є в ній зима — цегляні димарі
 
теплі о білій порі.
 
 
 
Ось тобі й ніч, пуста голова,
 
напередодні Різдва.
 
Хочеш — придумай, як до зорі
 
рушили тріє царі…
 
 
2. ЗОРЯ
 
 
Там, де нас немає і не буде,
 
сніг упав на вежі і сади.
 
В темряві жаріють без остуди
 
вогники у вікнах зі слюди.
 
 
 
Сяють ночви, тесані до ладу,
 
і м'яка для купелі вода.
 
І зоря таємну має владу.
 
Ляда. Чоколяда. Коляда.
 
 
3. СУМНІВ
 
 
Такої ночі перейду місток,
 
ступлю на сніг і подолаю схил.
 
Всього мене — до мозку і кісток
 
пройме мороз, опівночі стосил.
 
 
 
О ніч німа, пустельна і совина!
 
Цей холод, ця тілесна печія…
 
Матерія — первинна. Це — провина.
 
(Як не моя й не Божа, то чия?)
 
 
 
Мої знання сумнівні і сумні.
 
Тому й жага нуртує, мов аорта, —
 
і я не сам: глузлива пика чорта
 
по-змовницьки підморгує мені.
 
 
 
Беріть мене, панове чортівня!
 
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
 
А там, де народилося ягня,
 
про мене, безнадійного, зітхнуть…
 
 
ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА — ПАСТЕРНАК
 
 
Гуділи вітри.
 
Йшов холод зі степу.
 
І зимно було немовляті з вертепу
 
На схилі гори.
 
 
 
Його зігрівало дихання вола.
 
Приручені звірі
 
Схилялися в мирі,
 
Над яслами плавала тепла імла.
 
 
 
Обтріпавши пил зі своїх кожухів
 
І проса зернини,
 
Вдивлявся з вершини
 
Спросоння у темряву гурт пастухів.
 
 
 
А там було поле в заметах могил,
 
Цвинтарна горожа,
 
Нагробків сторожа
 
І небо над цвинтарем, повне світил.
 
 
 
А поруч, іще не відомим вогнем,
 
Сумирніш од скіпки,
 
Що світиться з шибки,
 
Горіла зоря на шляху в Бетлегем.
 
 
 
Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж,
 
З-над неба і Бога,
 
Як відблиск нічного
 
Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.
 
 
 
Вона височіла — скирта вогняна
 
Соломи і сіна,
 
У світі єдина,
 
Цвіла, сколихнувши простори, вона.
 
 
 
Над нею заграва вростала у ніч
 
І щось означала,
 
Ясна й небувала.
 
І три звіздарі поспішали на клич.
 
 
 
Позаду везли на верблюдах дари.
 
І два віслючки уповільненим ходом
 
Трюхикали вниз, дріботіли з гори.
 
 
 
І видивом дивним нової пори
 
Росло віддалік все, що збудеться згодом.
 
Всі думи століть, і пориви, й вітри
 
На площах майбутніх, всі зали й музеї,
 
Всі витівки маґа, всі пустощі феї,
 
Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.
 
 
 
Весь трепет затеплених свіч, усі віти
 
В мигтінні позліток, всі радощі гри…
 
…Все злішав зі степу розлючений вітер…
 
…Всі яблука світу і всі кольори.
 
 
 
Ставок заслоняли вільшані верхи,
 
Частину, проте, було видно зусюди
 
Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.
 
Як вийшли на греблю осли і верблюди,
 
Змогли роздивитися їх пастухи.
 
 
 
— Ходімо й собі та вклонімося чуду, —
 
Сказали, запнувши свої кожухи.
 
 
 
Від човгання снігом робилося жарко.
 
Поляною вздовж, ніби листя слюди,
 
За хату стелилися босі сліди.
 
І саме на них, мов на пломінь огарка,
 
Гарчали вівчарки при світлі звізди.
 
 
 
Морозяна ніч виглядала, мов казка,
 
І хтось невидимий над плином ходи
 
Щоразу вривався в пастуші ряди.
 
Собаки брели, озиралися жаско
 
Довкола підпаска й чекали біди.
 
 
 
Тією ж дорогою, в тій же місцині
 
Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,
 
Були між людей безтілесні, мов тіні,
 
Та слід залишали їх білі ступні.
 
 
 
Було крізь юрбу проштовхатися годі.
 
Світало при вході, де кедри росли.
 
— А хто ви такі? — запитала Марія.
 
— Ми плем'я пастуше й небесні посли,
 
Прийшли вам обом воздавати хвали.
 
— Всім разом не вільно. Чекайте при вході.
 
 
 
І в попелі сірім досвітньої мли
 
Товклися погоничі, зайди, заброди,
 
Сварилися вершники і пішоходи,
 
Над жолобом, видовбаним із колоди,
 
Верблюди ревли і хвицались осли.
 
 
 
Світало. Вже ранок, мов порох золи,
 
Останні зірки вимітав з небозводу.
 
Лише трьох волхвів із усього наброду
 
Впустила Марія, і ті увійшли.
 
 
 
Він спав, тихо сяючи в яслах дубових,
 
Як місячний промінь в глибинах дупла.
 
Його зігрівали безмов'ям любови
 
Губи ослині та ніздрі вола.
 
 
 
Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
 
Шепталися, ледве знайшовши слова.
 
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
 
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
 
І той озирнувся: з порога на діву
 
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.