Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ
 
 
I
 
Перший поверх — володіння Цапа.
 
Це напівкорчма-напівтюрма,
 
де жага двоспальна, мов канапа,
 
ярма ярмаркові і юрма.
 
 
 
Побутове сонне солодійство,
 
де Охрім, Одарка і окрім
 
них повсюдне дійство — це блудійство
 
в храмі, де найвищий символ Хрін.
 
 
 
Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм,
 
випиваєм чаші і моря
 
і супроти Смерти мушкетуєм,
 
в ус не дуєм, хрипко колядуєм
 
про якогось Бога і Царя.
 
 
 
II
 
Але є над ним і другий поверх.
 
Цвинтар для Поетів та Музик —
 
царство дерев'яне і лялькове,
 
звалений зужитий реквізит.
 
 
 
В'януть канти, і мовчать дишканти,
 
і лежить пустеля нічия,
 
мов навік пішли Комедіанти
 
в рай, де не женуть утришия.
 
 
 
Птах не піє, Віща Книга тліє
 
між безносих масок та гримас.
 
Нас ніхто не любить, не жаліє.
 
Подивись, Маріє: все маліє.
 
Тільки Бозя рюмсає про нас.
 
 
 
III
 
Але є, нарешті, поверх третій:
 
це поля, що світяться здаля.
 
Кожен з нас там їздить у кареті
 
і співає легко: гоц-ля-ля.
 
 
 
Там Петро баламкає ключами,
 
сторож парку, вертоградний зух.
 
І летять Архангели з мечами —
 
чисто, мов комети — так, що ух!
 
 
 
Там почвари, гемони й ґевали
 
геть запали в гепу — і гаплик!
 
Тільки мучить видиво зухвале:
 
Панночок, яких ми цілували,
 
і Землі, що втнула з нас Музик!
 
 
ПОШУКИ ВЕРТОГРАДУ
 
 
Ще трохи — і ти збожеволієш
 
від щастя продиратися крізь оці кущі.
 
«Суниця, — повторюєш, — малина,
 
порічка, ожина, ліщина, агрус!» —
 
і знову, як заклинання — спочатку.
 
 
 
Сполохані птиці, деякий час покружлявши,
 
сідають тобі на плечі.
 
Мурахи повзуть угору
 
стовбурами твоїх ніг.
 
 
 
Ще трохи — і ти затремтиш
 
від насолоди вмирати у цих кущах,
 
гладячи теплих лисиць,
 
котрі перебігають тобі стежку,
 
ще трохи — і ти переступиш…
 
 
 
Межа вертограду невидна.
 
Її, можливо, й немає, хоча
 
старий Петро стоїть, мов опудало,
 
відганяючи від саду
 
всіляку потолоч, охочу поласувати
 
ябками…
 
 
 
Твоє кружіння колись виявиться
 
недаремним.
 
Залишаючи на шпичастих гілках
 
рештки сорочки і шкіри,
 
прослизнеш-таки в найгустіші чертоги
 
кисню і світла!..
 
 
 
Як і колись шепотітимеш,
 
мов заклинання: «Бузина,
 
калина, чорниця, шипшина, бузок!»
 
Впізнаватимеш кожен прожилок
 
на листках і кожну ягоду, і піщинку,
 
бо всьому є своя назва,
 
яко на землі, так і на небі… 
 
 
  
ІНДІЯ
 
1
 
 
Індія починається з того, що сняться сни
 
про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —
 
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
 
Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,
 
або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,
 
але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.
 
 
 
Індія — це не зовсім півострів. Це материк,
 
що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник
 
не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
 
Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав
 
у театрі Бога. І, видно, час не настав —
 
площину нам легше вважати кулею. Тілом.
 
 
 
Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.
 
Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,
 
добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
 
І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,
 
і вони в поході співають приблизно так,
 
як ангели у небі нічні херувимські концерти.
 
 
 
Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,
 
над якими лишень атмосферна густа висота
 
в сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна!
 
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
 
виноградною впертістю кручених, битих лоз
 
ти проб'єшся туди, де доречне слово «рахманна».
 
 
2
 
 
Марко Поло казав неправду, коли
 
запевняв, нібито мули, воли, осли
 
над проваллям пітьми і тібетом імли
 
привели його далі на схід — до Китаю.
 
Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.
 
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
 
Адже далі на схід немає землі,
 
адже Індія — це межа, це те, що скраю.
 
 
 
Про який там схід можна казати, якщо
 
є стіна, за якою — велике й німе Ніщо,
 
і Воно не любить нас не знати за що,
 
як здається нам, бо насправді Воно ніяке.
 
Так що тут зупинка для прощ і пущ,
 
і останній камінь, і дощ, і кущ,
 
і тому гординю в собі розплющ —
 
ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.
 
 
 
Ця стіна — це примара така, об яку
 
розсипається Азія з ії масивом піску,
 
розбиваються валки всі об неї, стрімку,
 
а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.
 
Але ти приблуда, і доля твоя така:
 
мандрувати вниз, поки тече ріка,
 
поки віриш: на світло, немов з мішка,
 
можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.