Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

ПІДЗЕМНЕ ЗОО
 
Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони…
 
Б.-І. АНТОНИЧ
 
 
 
Живуть кити під містом. І тритони.
 
А ще — дельфіни. В сумерку глибин,
 
в западинах, де чорний місяць тоне,
 
де вибрано породу з порожнин,
 
вони живуть — міноги і мурени,
 
сирени, восьминоги. І смиренне
 
сліпе суцвіття губок та медуз —
 
у вирвах шахт, у ямах наших душ.
 
 
 
Живуть під містом леви, жовті й сонні.
 
Сховала їх розпечена трава.
 
Летючі зебри, антилопи й коні
 
цвітуть на дні пасовищ і саванн.
 
Живуть також під містом крокодили.
 
Заплутані в ліан солодкі жили,
 
тріпочуть тіні мавп або папуг.
 
І сотні сотень мух, мурах, ропух.
 
 
 
Живуть під містом зебри і буйтури, —
 
ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.
 
Сайгаки й сарни, пасерби натури,
 
пасуться на межі нічних угідь.
 
І мамонти, сумирні, мов корови,
 
і мастодонти. Кам'яні діброви
 
двигтять від них, тремтять, як тепла твань, —
 
вони сюди втекли від полювань.
 
 
 
Живуть під містом люди. І прочани,
 
і міщухи. І крила в рукавах.
 
Розкручується знову копійчане
 
порочне коло вицвілих розваг, —
 
усе так само. ГІиво ярмаркове,
 
скрипки весільні, ліхтарі, підкови,
 
цілунки, плач, кохання і пітьма…
 
Під містом. Тільки міста вже нема.
 
 
ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ
 
 
У приміщенні церкви відкрито вокзал:
 
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
 
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
 
а в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
 
Туалети і фрески. Колишня зоря
 
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
 
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —
 
і виходиш, і ходиш по першій платформі.
 
 
 
А на ній — протяги, паротяги. Свічок
 
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
 
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
 
пролетарський пророк у червонім кашкеті.
 
 
 
У приміщенні школи відкрито готель:
 
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
 
Сталактити волого пульсують зі стель,
 
старшокласниці прагнуть солодкої вати
 
і, сплітаючи русла заламаних рук,
 
опановують суть природничих наук.
 
 
 
У приміщенні замку відкрито шпиталь:
 
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
 
мов побите вогнем чи познімане з паль,
 
і діагноз готують на них, ніби замах.
 
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
 
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.
 
 
 
У приміщенні цирку відкрито завод:
 
там летить над верстатами гордий народ
 
у блискучому гримі — від вуха до вуха.
 
 
 
У приміщенні неба відкрита тюрма.
 
У приміщенні тіла відкрита пітьма.
 
У приміщенні духа відкрита розруха.
 
 
* * *
 
 
Весна виникала, де тільки могла:
 
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
 
і тепла бруківка. Весна була зла.
 
Блукаючі танки і рештки піхоти
 
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
 
і груди, сповиті в паси портупей,
 
зітхали в жаданні нових епопей.
 
 
 
Костел описали — від нефів до веж,
 
а все ж залишили стояти на площі,
 
забивши дошками всі двері, а все ж
 
виносили мармур і крила, і мощі —
 
все золото чаш і шовковість одеж,
 
всю темінь вина і кривавість корон,
 
і мумію графа у шапці з пером,
 
серця пілігримів, сідниці блудниць,
 
правиці рубак і синиць із очниць,
 
мечі, дароносиці, книги і фіґи,
 
листок з антикварного лона Ядвіґи,
 
покривлені м'язи і німби святих, —
 
усе це призахідне тління Європи
 
виносили геть. Мов у піч, мов на допит —
 
жбурляли в машини.
 
 
 
                      Ти вчасно затих,
 
а потім озвався, хрипучий органе,
 
тебе розкрутили на тисячу труб,
 
тебе прикладали до вуст, як до рани,
 
ці душі найменші, ці діти з халуп,
 
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
 
з низів, de profundis, ти виник пискляво,
 
тебе на свистки і гудки розпиляли,
 
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
 
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
 
де квола весна зеленіла зі стін.
 
 
 
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
 
аж поки ця розкіш,
 
                      ці мури,
 
                                 цей тлін…
 
 
ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ
 
 
Це — спроба написати вірш про нас.
 
Про нашу учту, молоду і п'яну.
 
Яке вино, яку хмільну оману
 
вливав у юні горла щедрий час!
 
Ми так жили, немов співали джаз.
 
 
 
Хоча не джаз, а камерні концерти
 
зривали нас, і ми ішли в снігах
 
на гору, де ліси росли і птах
 
кричав про щось таємне і відверте,
 
і від любові можна було вмерти.
 
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
 
 
 
Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
 
в якому всі музики триста років
 
шукали кайф і висновки глибокі,
 
а нам зостались метушня і шок,
 
і птах оцей, і молодий сніжок.
 
 
 
Але яке внизу лежало місто! —
 
достоту, як завершений офорт.
 
Наш подих цвів і рвався із аорт…
 
Читались вежі злагоджено й чисто,
 
і я старого пса покликав свистом,
 
так ніби то був бройґелівський хорт.
 
 
 
Та я забув, либонь, про головне:
 
йшов рік новий, те діялося в січні.
 
В будівлях спали мляві й анемічні
 
гуляки, що набралися до не-
 
пристойності. А ти пекла мене,
 
щоразу інша, не така. Ще з ночі —
 
ті дві руки у мене на плечах
 
я пам'ятав, і темне щось в очах.
 
Але який кретин повірить в очі?
 
Я підбирав ключі, слова пророчі,
 
хоча на ранок мій поет зачах…
 
 
 
Ага, внизу трамвай сумирно повз —
 
такий порожній, мов нікому діла
 
вже не було. Якась душа летіла
 
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
 
Петра й Павла в задумі чуйних поз…
 
.............................................
 
Як тяжко повертатись на рівнину,
 
скотитись по гладенькій мерзлоті,
 
чи з'їхати, як я, на животі
 
в ту вуличку, що вигинала спину,
 
під маскарона бороду цапину,
 
де пияки, трамваї і святі,
 
 
 
де, все одно недремна, мов радар,
 
націлений на сни, чигала зрада,
 
а вихудлий біблійний виноградар
 
на брамах був розіп'ятий, сподар.
 
А з радіол шипів різдвяний дар
 
(хоча його й забрязкала естрада).
 
 
 
Туди, де всюди відбувався сон —
 
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
 
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
 
а всі зустрічні — п'яні. В унісон
 
співали ми, забувши про фасон.
 
 
 
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
 
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
 
Якась наївна віра у Парнас,
 
чи то в Прованс, — але рушала гори!..
 
Отак ми йшли, немов сліпі у море, —
 
і ти, і я, і всі навколо нас…