Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

(ЗАБУТТЯ)
 
 
Так, наче брама — то вхід.
 
 
 
Є міста, до яких неможливо
 
зайти через браму.
 
Є міста, до яких неможливо
 
зайти.
 
 
 
І приносять великий ключ, і шукають,
 
куди б устромити, але
 
брам немає, сторожа зітерлась
 
на порох. Сім вітрів розкошують
 
на площах і в залах.
 
 
 
Навсібіч передмістя відкриті, сторожа
 
виростає зелена й пругка.
 
 
 
«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —
 
перелічуєш майже вголос,
 
та ніяк не згадаєш, як зветься
 
дерево,
 
до якого вона вже не ходить…
 
 
(РЕБРО)
 
 
Я віддав би своє ребро
 
в анатомічну майстерню.
 
 
 
Там велетенські серця різників і коханців,
 
обвислі й надуті легені курців,
 
трубачів і склодувів,
 
меланхолійні пияцькі нутрощі,
 
татуйований орден героя (якраз над соском)
 
і руки останнього ката
 
по дванадцятім вироку…
 
Ані слова про інші витвори.
 
 
 
Я віддав би своє ребро.
 
 
 
Може, щось вийшло б із нього —
 
якась рибина,
 
чи жінка,
 
чи гілка
 
забутого дерева
 
ґінкго…
 
 
(ЗАМОК)
 
 
Прогулянка кіньми — велика приємність.
 
 
 
Та нам зостаються лиш кухні
 
в задвірках сецесій —
 
просторі прокурені гнізда,
 
де гори немитого посуду й чаші
 
з піщаними квітами, де
 
у кранах сухих ледь пульсує
 
волога зелених боліт.
 
 
 
Посіймо попіл на стіл
 
і пролиймо невипиті краплі.
 
Брате, намацай отам на стіні вимикач —
 
я не бачу тебе,
 
бо до ранку ще триста хвилин.
 
 
 
А панство і челядь поснули,
 
і коні поснули,
 
і нам не ввійти в ці кімнати.
 
В о н и  не покличуть.
 
 
(РИНОК)
 
 
Замок зіходив на землю все меншими замками,
 
з одною-єдиною баштою,
 
де графи колишні ставали поволі
 
фігурами з воску, жокеями,
 
фотопортретами.
 
 
 
Здрібніння квартир і мансард,
 
навіть шахових партій в альтанках,
 
відбилось на нашому настрої —
 
хотілося пити.
 
 
 
І врешті, зійшовши по Лисенка, де
 
обличчя у вікнах немов стародруки,
 
побачили ми,
 
як доми продаються, полотна, гравюри,
 
дівчата.
 
 
 
З «Татарні» світило підземне крило.
 
 
(КОЛО)
 
 
Місто немов сузір'я.
 
 
 
Як часто, блукаючи, йшли ми
 
на світло домів, від яких
 
не лишилося й каменя!..
 
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?
 
 
 
Як часто шукали ми гирло,
 
і міст, і причал
 
в опівнічних пустинях дворів,
 
та хто нам повірить, що річка була тут?
 
 
 
Тільки крізь нас переходять міста
 
у непам'ять.
 
Ми вимовляємо їх
 
і знаходимо іншими. Втім,
 
вранці виходиш на площу і все пізнаєш:
 
 
 
Липи в час доцвітання стоять золоті,
 
безгомінні.
 
 
ДО ПАНІ ВАРВАРИ Л.
 
Натрунний портрет міщанки Варвари Лангиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї.
 
 
 
Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату
 
хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.
 
Спалює мене поїдом жадання єдине:
 
їхати до тебе поїздом більш як дві години.
 
 
 
Далі мене знищує пожадання друге:
 
«З темниці музейної виплинь, королево!» —
 
горлав би на всю губу з любові і туги
 
серед міста, опівночі, в товаристві лева.
 
 
 
(Лев зі мною рикав би).
 
                                 І коли зненацька
 
ти виникла б на мій голос — ніби на портреті,
 
загриміла б мені в серці музика вар'яцька
 
і мене б охопило пожадання третє:
 
 
 
на коліна гупнути, як бугай на страті,
 
і благати, мов пастир, що записує в секту:
 
«Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.
 
Я люблю твої руки, очі, корсетку,
 
 
 
сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,
 
а також панчохи і черевики.
 
Я люблю твого тіла великодню паску,
 
твої лікті і фалди — і все навіки!»
 
 
 
Я схилявся б низько, шептав би п'янко,
 
цілував би слід кроку твого, Варваро,
 
край мережива твого, дурна міщанко,
 
посмітюхо з Ринку, глуха почваро!
 
 
* * *
 
 
Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,
 
поночі крався у вежу, з якої все видко, —
 
сходи рипіли, тремтіла над оком зоря.
 
Все, що ти можеш, — пізнати невидимий рух
 
війн і чуми, і вогненних коліс
 
на темному атласі ночі.
 
Все, що ти годен, — здійматись у вежу,
 
папі писати цидулу про недорід
 
і розмовляти латиною там,
 
де від тебе чекають самопожертви.
 
 
 
Пахло щурами. З вежі видні вся космос.
 
Юрцьо, ректор Болонського etcetera,
 
бачив у небі всілякі країни світу.
 
Все, що ти бачиш, — хіба що хвіст
 
від комети, яка розцвіла
 
над чернечими снами Європи.
 
Все, що ти видиш, — хіба що качан,
 
дірка від бублика, слід чумацької валки,
 
що споконвіку мандрує в нікуди
 
з пахучих вогнем україн.
 
 
 
Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив
 
на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур,
 
два костели, дзвіниця і церква св. Юра.
 
Все, що ти здатен, — закрити при цьому очі.
 
Згусла в сорочці рана, дірка понура,
 
всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі.
 
Все, що ти знаєш, — калач, переламаний навпіл,
 
не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода.
 
Небо запнулося чорним. Дописуєш папі:
 
сього року, здається, знову рушить орда…