Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

ЖИТТЄПИС
 
 
Зиновій Блюм, король шинків і яток,
 
рожевих лярв улюблений кумир,
 
літав по крамарях, немов упир,
 
і, ніби кров, смоктав із них податок.
 
 
 
Його стрічали радісним «вей мір!»
 
Під усмішкою, що солодша паток,
 
він позбавляв їх золота й дівчаток,
 
але, на жаль, порушив міру мір.
 
 
 
З тюрми його звільнили вже совіти —
 
сяк-так почав по-руському триндіти
 
і висунув на службу сам себе.
 
 
 
По лікті у кишках, немов анатом,
 
навчився водку жрать, ругаться матом
 
в енкаведе, а згодом емґебе.
 
 
МАФІЯ
 
 
На розі Кармелітської та Духа
 
Святого двометровий зимний хлоп
 
лежав, зацвівши оком, як циклоп
 
(античний). Потекла на брук з-під вуха
 
 
 
його червона юха, мов сироп
 
(малиновий), а в центрі капелюха
 
прострелено діру. Літала муха
 
над ним, і плач дівочий із утроб
 
 
 
летів до неба, де злодійський рай,
 
де кожен сутенер або шахрай
 
знайде в кущах навік собі малину.
 
 
 
В присутності лягавих та собак
 
старенька мати думала: «Ось так
 
ти гідно шлях життя завершив, сину».
 
 
ПОСТРІЛ
 
 
Ти заповзеш, нечутний, ніби вуж,
 
у золоті дзеркала установи,
 
поправиш ружу й посміх Казанови
 
і сам собі накажеш: кроком руш
 
 
 
до кабінету, де — вершина змови.
 
Тебе чекає мрець — очей не мруж,
 
а, вихопивши револьвер із руж,
 
спрямуй на нього дуло тридюймове.
 
 
 
Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
 
а він повільно зсунеться на килим,
 
потягне канделябр і каламар.
 
 
 
Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
 
і, розпізнавши натяки астральні,
 
почуєш, як видзенькує комар. 
 
 
  
ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО
 
(ТЕМНИЦІ)
 
 
Липи в час доцвітання стоять золоті,
 
безгомінні.
 
 
 
«Було тут кілька темниць», — сказав
 
Неборак. О відлуння колишніх льохів
 
з назвами, як у дівчат чи винарень, —
 
«Доротка», «Під ангелом» і та найлютіша —
 
«Татарня», де очі вмирали найперше,
 
і світло ховалось під пахви,
 
в роти без'язикі!
 
 
 
Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не
 
меморіал. І не річку загнано в труби.
 
 
 
Хоч кожен з нас міг би сказати:
 
«Липи в час доцвітання — гаснучі зорі.
 
Повні трамваї дівчат».
 
 
(РІЧКА)
 
 
Зійшовши до річки, ми воду
 
торкнули руками.
 
 
 
У липні так любимо тіло води,
 
що втікає між пальців.
 
Сто млинів було там, сто млинових
 
коліс і зелені застояні плеса,
 
де риба ловилася в руки.
 
Очерет, наче царства, держави з латаття —
 
усе було річка.
 
 
 
Теплі схови в піску
 
залишалися наші й не наші,
 
хололи до ранку.
 
 
 
Скільки нас не збулось,
 
переходячи міст понад Полтвою,
 
скільки
 
перейшло через міст і назавше
 
пропало в гущавині правого берега?..
 
 
(ЦВЯХАРНЯ)
 
 
Хтось казав: «Ми не ті.
 
Ми присутні в тунелях і вікнах,
 
але нам не дійти до старої цвяхарні
 
за рогом».
 
 
 
Зостається сідати на сходах,
 
співати.
 
 
 
Може так подолаємо стіни, припнемо
 
голоси до камінних цурпалків
 
і витремо очі?
 
Може так і почують нас ті,
 
що чекають за рогом?
 
 
 
Зостається шукати себе,
 
і останній сірник, що в найдальшій
 
кишені,
 
колючий, як цвях.
 
 
(ПИВО)
 
 
Ми терпляче прожили годину
 
липневої спеки.
 
Мотоцикли минулих епох і старі арбалети
 
лишились позаду.
 
 
 
Золота незасвічена Роза [1]. Й сімсот
 
неспокійних та спраглих атлетів
 
з пересохлими вусами й нервами.
 
 
 
Море, рятуй нас! Купання
 
для гострих твердих борлаків
 
чоловіцтва в загарбаній вежі.
 
О як ми слухняно чекали!
 
 
 
Кожен ковток є причастям.
 
Рани від стріл проступають
 
під сорочками.
 
 
(ДУХ)
 
 
Дозволь мені кружляти над тобою.
 
 
 
Я знав Йосифу Кун [2], я знав ще кількох жінок.
 
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
 
а черниці з вулиці Сакраменток
 
ховалися в нішах.
 
 
 
Ані разу не вигнав мене Макольондра,
 
я завше мав гроші і розум.
 
 
 
Покажи  с в о є  місто. Я хочу
 
йти за отими дівчатами
 
в сукнях червоних.
 
 
 
Я хочу дзвонити
 
з оцих телефонних кабін.
 
Я хочу набрати номер Йосифи Кун
 
і почути,
 
як вона скаже:
 
«Дозволь мені кружляти над тобою».