Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

1980
* * *
 
 
в отих вазонках росли канарки
 
вазонки стояли на сходах
 
покинутого дому
 
 
 
їх поливали водою з криниці
 
за канарками полював чорний кіт
 
а може білий не бачу різниці
 
 
 
і от одного разу
 
коли ми досліджували нутрощі
 
віолончелі
 
(там було достобіса цікавих речей:
 
кубик Рубіка книги і гільзи)
 
 
 
так от саме того разу
 
чорний або білий кіт
 
заплакав
 
смішно втираючись
 
брудними лапками
 
 
 
і одна із канарок
 
та що росла у найкращому вазонку
 
сказала:
 
«віддайте мене йому
 
хай заспокоїться»
 
 
 
і так отой кіт поїв усіх канарок
 
і дім тоді став уже  з о в с і м  покинутим
 
 
 
а за розламану віолончель
 
нам добре всипали
 
 
 
а кіт невдовзі загинув
 
невдало стрибнувши за горобцем
 
 
* * *
 
 
Вона, коли остатній промінь граком,
 
викреслює свій вензель сміливіше.
 
Вина будинку під червоним дахом,
 
із білими фігурами у нішах.
 
 
 
Тремтить вода — то пощези мовчать.
 
Вона малює вензель на доріжці в сад
 
і опечатує сліди сухим цілунком, —
 
так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,
 
усе ж її зника.
 
 
 
Фігури кличуть лють свою фігурну,
 
безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,
 
бо все ж вина, бо все ж червоний дах,
 
бо все ж доріжка в сад,
 
а не із саду.
 
 
                              («вина будинку нічна»)
* * *
 
 
чекаймо
 
  і хтось   поховає ці губи тремтячі 
 
                   люди нарешті знайдуться 
 
                   так знаходиться клямка у дверях
 
      і щось    що пахне яблуками та спокоєм 
 
                   мама так пахла 
 
                   владно стисне тебе за пропиту горлянку
 
      і що ж   і тоді відчиняться двері 
 
                  і не треба вже буде чекати
 
і хтось
 
 
* * *
 
 
відлюбив горо
 
відлюбив
 
      ходив біля брами
 
      з мальованим левом
 
      курив
 
      дивився на хмари
 
      думав про небо
 
      поруділе в серці
 
      потойбіч серця
 
 
 
      його вкриє гора висока
 
      зелена й червона
 
 
 
з білою корогвою
 
на вершині
 
з молодою скляною
 
труною в долині
 
      відлюбив долино
 
      відлюбив
 
 
* * *
 
 
поволі гасне книга колір книги назва книги
 
по тому ясне тло всю площу заливає
 
і пил паде
 
і нерухомість
 
відділяється від стін довколишніх
 
 
 
від водограїв
 
і від звичних слів відділяється
 
 
 
вії довгі приспущені
 
слова невиправні
 
водограї будівлі назавжди
 
віддаляються від нерухомості
 
розтріпують волосся закурюють
 
почувають себе невимушено —
 
що за краєвид!
 
 
 
усі ознаки попелу
 
 
                              /«спалення книги»/
* * *
Юркові Саєнку
 
 
Немає нікого у весняному надвечір'ї
 
      полум'яніє трава суха на узбіччі
 
і кожен наступний день —
 
      це попередній день
 
колеса крутяться життя минається
 
      стара поорана платівка крутиться
 
голка ніяк не перескочить
 
      до наступної борозни
 
видобуваючи все ті ж сонця
 
      і хмари
 
 
 
ми їдемо на тій самій швидкості 33
 
      потім усе скоріше
 
і через це прискорена мелодія
 
      видається смішною
 
смішний вітер
 
                  смішне сонце
 
      веселі сльози
 
                  кумедний розпач тих
 
кого немає у весняному надвечір'ї
 
тих кому можна було б показати
 
порожній костьол і призахідні гори
 
над якими нерухомо зависли зорі
 
добрі чисті вічні зорі
 
а ми злі брудні й минущі
 
 
 
повтори це як приспів:
 
      зорі добрі — а ми злі
 
      зорі чисті — ми брудні
 
      вічні зорі — минущі ми
 
і палаюча трава пролітає за вікнами
 
і той хто увімкнув цю гру
 
      забув де вимикач
 
            до чого тут ми
 
                  хіба ми причетні
 
                        до відшукування причетного
 
нас просто так виховали
 
а потім сказали
 
що це не основне
 
у весняному надвечір'ї
 
де ніколи немає нікого нікого ні-ко-го
 
 
* * *
 
 
Отож, іще один звичайний
 
червоно-чорно-білий королівський похорон,
 
вогкі зимові сигарети; он ворон,
 
ось електрокамін і чай, і книга,
 
яку треба дописувати вечорами,
 
коли, обнявши зайчика, засне мала.
 
 
 
Я думав, ця зима не так почнеться;
 
зумисно не звертав уваги
 
на віщування в навмання розкритій книзі,
 
на те, що не було листів,
 
а потім були, правда, небагато,
 
і я читав листи у ліжку,
 
добре розуміючи, що це вже не сон.
 
 
 
І це не сон. І це. І це також.
 
 
 
Аж ось помер король, помер насправді.
 
Я саме скидав светра, як зненацька
 
заговорило радіо, його забули скрутити звечора,
 
і ледве стримуючи ридання, повідомило
 
сумну звістку
 
жіночим голосом.
 
 
 
Тепер не часто помирають королі.
 
Мала прокинулась. Устав і зайчик.
 
Гріх спати в такий день;
 
діставши решту іграшок
 
з поламаного холодильника,
 
ми почали бавитися в  т р а у р.
 
Сварились двірники на тротуарі,
 
і всюди — в сніг, будинки, — застромляли
 
червоні, чорні, білі прапори.