Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

* * *
 
 
Летить пожовкле листя з верховин.
 
Уже ні сну не буде, ні покути,
 
а буде мати й буде син,
 
якому принесли цикуту.
 
 
 
До ранку так далеко, мов до раю.
 
Я п'ю, і мерзну, і палаю,
 
і знаю, що пізніше, за Дунаєм,
 
ти знайдеш іншого мене.
 
 
 
Люби мене, люби мене, люби,
 
той інший молодий — він не заброда,
 
напевно ще не розгубив
 
«святих небес пречисту вроду».
 
 
 
А я ридаю у вогні,
 
і пропадаю у свободі,
 
і тільки ти одна мені, —
 
а решта ночі та негоді.
 
 
* * *
 
 
Він оселився у покинутому храмі і писав.
 
Серед ночі приходили;
 
одних він знав з Европи,
 
а інші… врешті, може, просто миші?
 
Одна була приручена; відтак,
 
читала вголос Бо Цзюй-і або Лі Бо,
 
— він слухав неуважно, бо ті вірші
 
були не з Трої й не горіли у вогні,
 
який палав і ледве стримувався в ньому
 
зусиллям волі, що дорівнює неволі;
 
вона цього не помічала; він терпів.
 
Зерна в довколишніх полях було доволі.
 
 
ПРОБУДЖЕННЯ
 
 
Повертається зір
 
повертається слух
 
повертається свідомість
 
чиста як вранішній сніг
 
Бог переміг
 
я ніколи не думав
 
що поразка може бути
 
такою бажаною
 
так довго очікуваною
 
такою здійсненною
 
може це тому
 
що я й не вірив ніколи
 
по-справжньому
 
так як оце тепер
 
уранці
 
запалюючи
 
нову сигарету
 
замість свічки
 
дістаючи новий аркуш паперу
 
чистий ніби здобута поразка
 
ніби повернена свідомість
 
так-так — ніби вранішній сніг…
 
 
* * *
 
 
       І чи було те літо що вимагало птахів
 
закинувши свою патлату голову
 
кудись у верховіття —
 
у недосяжні руки
 
       І чи розказували двічі
 
історію дахів??
 
 
 
за валом продаю моря
 
разом з ваалом
 
 
 
І чи журились як вінчалася земля
 
в своїх нуртуючих соборах
 
при ксьондзах та своєму ритуалові
 
при нетутешніх глядачах отам —
 
 
 
       за валом голубим
 
де списи прапори й вітрила
 
де літо на білесеньких ослонах
 
барвисте доміно розклало?
 
 
 
       А над червоними дахами Бог розгортає
 
недочитаний кобзар
 
зерна бджоли і ранку
 
 
1980
* * *
 
 
ранкове передмістя сну про тебе
 
вертаюся до брами — і назад
 
Бог загорта не дочитавши небо
 
і кілька слів упало в білий сад
 
 
 
і кілька солов'їв із інеєм на крилах
 
течуть у гнізда втомлено мовчать
 
неповерненна незбагненно світла
 
і неминуча наче та печаль
 
 
 
і сходить сонце Боже як це просто
 
і вигорає місто до землі
 
і вже прокинувшись
 
усе ще чую постріл —
 
це знак це повернулись кораблі
 
 
* * *
 
 
Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла.
 
За живе.
 
Не заживе, вона стримана і осяянна.
 
Місяць пливе.
 
Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці,
 
нікому,
 
в сірий цей час, у зимовий цей час,
 
золотий…
 
Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом —
 
без води, без гардин, без мети.
 
 
* * *
 
 
мій друже мій вечірній ти вже сивий
 
а я все сам — ні звір ані той бог
 
і час уже збиратися на жнива
 
а я отак нічого й не посіяв
 
і ми не вдвох
 
 
 
біжить їжак іде юнак сміється діва
 
хитається в очах зеленогривий світ
 
мені так гірко
 
гірко? дивне диво
 
у найлютіше літечко із літ
 
 
* * *
 
 
Ти втретє цього літа зацвітеш
 
такою квіткою — тендітною, п'янкою.
 
Кімната втратить риси супокою,
 
бо речі перейдуть у твій кортеж.
 
 
 
Обернеш пил на срібло і кришталь,
 
наділиш тіні здатністю до тліну.
 
Одна із пелюсток розсуне стіни,
 
ти — даль, і подолаєш іншу даль.
 
 
 
В людей уже нема своїх святинь.
 
Ти можеш стати першою, одначе,
 
знай: біля тебе жоден не заплаче,
 
і пам'ятай: два дні всього цвісти.
 
 
* * *
 
 
Смішних провінціалів
 
і жести королів
 
ми досить вірно грали
 
перед порожнім залом
 
напередодні зим
 
аплодували кожному
 
хто міг прийти сюди
 
на вулицях порожніх
 
жили криштальні пси
 
не залишали сліду
 
прозорі і тривожні
 
і зовсім не питали —
 
це можна чи не можна
 
є ще яскраві згарища
 
незатишних афіш
 
мій день чому ти хмаришся?
 
ми грали та не гралися
 
і ролі залишилися
 
все ті ж