Сатирикон-XXI (збірка)

  
2009
 
 
 
На дворі дві тисячі, вибачте, дев’ятий,
 
І немає іншого, вибачте, де взяти.
 
 
 
Рік ішов за роком, пресувався щільно
 
І не так, щоб швидко, і не щоб повільно,
 
 
 
Доки запитання в небі не зависло:
 
Що ж це вже за цифри?
 
Що ж це вже за числа?
 
 
 
Піни у шампані нам не бракувало.
 
Вирувала молодість, корки виривала.
 
 
 
Лисі вже і сиві всі твої хлоп’ята.
 
Та й тобі минає вже сорок дев’ятий.
 
 
 
Вже твої дівчата няньчать онучата.
 
А у тебе смутку чара непочата,
 
 
 
Тільки ледь надпита — боляче ковтати.
 
Та тобі минає вже сорок дев’ятий.
 
 
 
Ти крокуєш світом радісним і світлим,
 
Сірим смутком всипаним, соромом і сміттям.
 
 
 
Онде на горбочку хтось висить розп’ятий.
 
А тобі минає вже сорок дев’ятий.
 
 
 
Це число вражає, хоч і не впирає.
 
До горбочка черга ззаду підпирає,
 
 
 
Дихає у спину, наступа на п’яти.
 
А тобі минає вже сорок дев’ятий.
 
 
 
Ти на чергу гримаєш, тиску не витримуєш,
 
Ти уже ламаєшся, ти їх всіх підтримуєш:
 
 
 
«Буду воза перти, волочити й пхати!
 
В черзі я не перший! Навіть і не п’ятий».
 
 
 
Ница малодушність ця, ница і ганебна.
 
Звідкись голос чується, з-під землі, чи з неба:
 
 
 
«На горбочку місця для хрестів багато.
 
Так що десь поміститься й твій…»
 
 
14 березня 2009 р.
 
  
«Це навіть вже не мрія, а мана…»
 
 
 
Це навіть вже не мрія, а мана.
 
Чомусь тобі нав’язливо імкнеться,
 
Як, розгорнувши книжку навмання,
 
Хтось, може, над рядком твоїм всміхнеться.
 
 
 
Та це — колись.
 
А доки ти не звів
 
До неба зір, благальний і пропащий, —
 
Ти вільний звір.
 
Свавільний, сильний звір,
 
Що зачаївся нерухомо в хащі.
 
 
 
Ген розбрелися широко ловці,
 
Та їх тобі обходити не вперше.
 
 
 
Поет боїться смерті, як усі.
 
Ну, може, зовсім-зовсім трохи менше…
 
 
Квітень 2009 р.
 
  
Пізньорадянський диптих
 
Спроба віршів для дітей
   
І
 
 
 
Купіть мені, мамо, купіть мені, татку,
 
Плямистий костюм і саперну лопатку.
 
 
 
І щоб не влаштовував я вам істерик,
 
Купіть ще й маленький бронетранспортерик.
 
 
 
А потім в коробці такій, у картонці —
 
Маленьких литовців, маленьких естонців,
 
 
 
Узбеків, грузинів, вірменів, туркменів,
 
Якщо вам не шкода, купіть ви для мене.
 
 
 
А потім, до всього — ото буду радий! —
 
Купіть мені дядю з Верховної Ради,
 
 
 
Щоб я йому кліпнув, моргнув або свиснув,
 
А він би слухняно на кнопочку тиснув.
 
 
 
І все це до решти, усе без остатку
 
Купіть мені, мамо, купіть мені, татку!
 
 
  
ІІ
 
 
 
Бабуся з дідусем впадають в прострацію,
 
Так ревно збираються на демонстрацію.
 
Так само збираються на демонстрацію.
 
 
 
І старша сестра, попри менструацію,
 
Так само збирається на демонстрацію.
 
 
 
А я бультер’єра веду на кастрацію,
 
І через це пропущу демонстрацію.
 
 
1990 р.
 
  
Ще два вірші для дітей
   
Дорожньо-транспортна пригода
 
 
 
Раз в автобусі
 
Старенькій бабусі
 
Не поступився місцем Петро,
 
 
 
І у стрімкім каратистському русі
 
Бабуся Петрові
 
Зламала ребро.
 
— К’я!
 
 
  
Новорічне
 
 
 
Мама і тато
 
Маленьку Оленку
 
Звечора густо
 
Вмочали в зеленку.
 
 
 
Зранку, в садочок
 
Відведена бабою,
 
Буде Оленка
 
Царівною-жабою.
 
 
1992 р.
 
  
Бонус
 
БІЛОРУСЬ
 
Поема
 
 
 
Хоч життя, мов літо спекотне,
 
І роботи аж завались,
 
Сам собі обіцяю укотре,
 
Що таки неодмінно колись
 
 
 
Некомфортною електричкою
 
Аж під самий кордон доберусь
 
І шепну в верболози над річкою:
 
«Я кохаю тебе, Білорусь…»
 
 
 
Ні, мені не потрібна віза.
 
Можу в’їхати в будь-яку мить,
 
І ніяка залізна завіса
 
Поміж нами ще не стоїть.
 
 
 
Та кохання декларування,
 
Як вдихання, як видихання —
 
Справа ніжна і делікатна.
 
Й не линуть слова рахманні,
 
Крізь вікно у вагон-ресторані,
 
Чи із черева літака.
 
 
 
А крізь зарості вузлуваті,
 
Де все дише, пливе й росте,
 
Проказати тобі слова ті,
 
Несподівані, терпкуваті
 
Саме так я й хотів — навпростець.
 
 
 
Є багато країн довкола.
 
Схід і захід, зима й весна,
 
А така проста й загадкова
 
В мене ти, Білорусь, одна.
 
 
 
Не різка, не разючо-позірна.
 
Загубивши свій росяний слід,
 
Заблукала красуня-князівна
 
І заснула серед боліт.
 
 
 
Я давно де попало не пхаю
 
Ані тіло, ні слово своє,
 
Тож якщо я сказав «кохаю»,
 
Значить, так воно справді і є.
 
 
 
Бо ж ні стерти, ні потіснити
 
Ані з мапи тебе, ні з життя.
 
Ось я й пробую пояснити
 
Незбагненне це почуття.
 
 
 
Я назвав би тебе батьківщиною,
 
Хоч одна вже у мене і є,
 
Та такими очима щирими
 
Подивилась ти в серце моє,
 
 
 
В тих очах було стільки болю,
 
Стільки смутку на самому дні,
 
І таку я побачив недолю
 
За плечима твоїми в пітьмі,
 
 
 
Ніби брат там на брата вирушив,
 
Блискавицю ось-ось ніби викреше
 
Світло й темрява, мінус і плюс.
 
І тоді я для себе вирішив:
 
Я тобою не поступлюсь.