Сатирикон-XXI (збірка)

 
Андрею Хадановічу
 
 
 
О, як би разом багато змогли
 
Твої бульбаші і мої хохли.
 
 
 
Бо вміють боротися від душі
 
Мої хохли і твої бульбаші.
 
 
 
За свободу немало злетіло голів
 
І з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.
 
 
 
Цей світ би напевно зіпсів і спаршів
 
Без моїх хохлів і твоїх бульбашів.
 
 
 
Цей світ би напевно здрібнів і змалів
 
Без твоїх бульбашів і моїх хохлів.
 
 
 
Та й надалі пакують у голови хлам
 
І твоїм бульбашам, і моїм хохлам.
 
Дехто мріє й надалі про спільний хлів
 
І з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.
 
 
 
Але ми забезпечимо долі злам
 
І твоїм бульбашам, і моїм хохлам.
 
 
 
Тому ми не шкодуємо гарних слів
 
Про твоїх бульбашів і моїх хохлів.
 
 
 
Ми для цього долі переплели.
 
Це МОЇ бульбаші! Це ТВОЇ хохли!
 
 
 
Ми пліч-о-пліч стали на прю зі злом.
 
Обнімімося ж, як бульбаш з хохлом.
 
 
 
Нас єднає спільний душевний щем.
 
Обнімімося ж, як хохол з бульбашем!
 
 
  
Лист до сержанта Пономаренка
 
 
 
Любий сержанте Пономаренку!
 
Лине до вас нехай слово моє.
 
Ви не ганяйте бабцю стареньку —
 
Хай вона моркву свою продає.
 
 
 
В світі у цьому порядку немає,
 
Але чомусь він ніяк не впаде.
 
Он пасажир виповзає з трамвая.
 
Він вже приїхав. Додому дійде.
 
 
 
Інший, лихої не маючи гадки,
 
Там, де не треба, сходив в туалет.
 
Але ж, сержанте, він платить податки.
 
З них вам купили цей бронежилет!
 
 
 
Любий сержанте Пономаренку!
 
Справжніх злочинців навколо немало.
 
Скільки мільйонів накрав Лазаренко.
 
Чом ви, сержанте, його не впіймали?
 
 
 
З розумом вашим, з чуттям і з талантом
 
Ви провели б операцію ту,
 
Й зараз були б уже старшим сержантом,
 
І не стояли б отут на посту…
 
 
Осінь 2002 р.
 
  
Виклик лікаря скасовано
 
 
 
Як серце у грудях пульсує все важче,
 
То кожне стискання, подібне на спазм,
 
 
 
Примушує думати: що ж таки краще —
 
Миттєвий інфаркт чи повільний маразм?
 
 
 
Умри від простати (щоб в пісні постати),
 
Чи до дев’яноста дивись у вікно.
 
 
 
Це перше і друге. Нас можуть спитати:
 
А третє? Та третього нам не дано.
 
 
 
(Неначе в брудній і дешевій столовці,
 
Де в первому плаває вицвілий овоч
 
 
 
І грузне вторе у затвердлій перловці,
 
Про третє, поете, ти краще помовч!..)
 
 
 
Час чахкав і човгав. Нарешті дочовгав.
 
До брів підступив, але не подобрів.
 
 
 
Давно нам ніхто не приносить нічого.
 
Он навіть данайці прийшли без дарів.
 
 
 
Вони обступають, свій стрій розгортають.
 
Пронизливі погляди їхні й жорсткі
 
Нічого не кажуть, та ніби питають:
 
«Нарешті зізнайтеся — хто ж ви такі?»
 
 
 
Ми — люди з минулого тисячоліття.
 
Ми — люди з минулого. Можна і так.
 
 
 
Ми впали униз крізь повітря й павіття,
 
Немов знепритомнілий в небі літак.
 
 
 
Нам очі й вуста затягає намулом,
 
Ми вже — де наосліп, а де й навмання.
 
 
 
Ми — люди з минулого. Люди з минулим.
 
Й це наше єдине тверде надбання.
 
 
 
А в світі дедалі стираються межі,
 
Все більше над миром панує війна.
 
 
 
Вирують моря і руйнуються вежі,
 
І піняться ріки із крові й лайна.
 
 
 
Тож хочеться й справді махнути — «а ну його»,
 
Й до рота, й до носа набравши води,
 
 
 
Неначе жирку, нагулявши минулого,
 
У затхле тепло залягти назавжди.
 
 
 
Марудний цей світ, небагато в нім путнього.
 
Догани він гідний сильніш, ніж хвали…
 
 
 
А знаєте, що, данайці з майбутнього?
 
Чи знаєте ви, що і ви вже були?
 
Ви брали в кільце нас, ви йшли навперейми.
 
Ви нас оточили — і все це дарма.
 
 
 
Merci, danke schon, thank you, доктор Альцгеймер.
 
У послугах ваших потреби нема.
 
 
Грудень 2002 р.
 
  
Смерть поета
 
Мініатюра
 
 
 
В кінці він стомився, запив чи заслаб,
 
Й послав усе нах…
 
Крім купи красивих заплаканих баб
 
На похоронах…
 
 
  
Звернення поета до співвітчизника, як до рівного собі
 
Міні-мініатюра
 
 
 
І ти, п’яндиго,
 
Кольору індиго…
 
 
  
Сон про Європу
 
 
 
Сам я того не бачив,
 
Але мій друг розповів мені
 
Про виступ російського художника-перформенсиста
 
На ім’я Олєг Кулік
 
(що свідчить про його безперечне українське походження)
 
Так ось цей Олєг Кулік
 
Перевтілюється в собаку
 
Він мабуть розбиває намета
 
Або ж майструє справжню собачу буду
 
І потім залазить у неї
 
Попередньо роздягнувшись догола
 
Сам собі одягає нашийника і ланцюга
 
Після чого дочекавшися появи глядачів
 
Він вилазить з намета чи з буди
 
І навкарачки починає кидатися на людей
 
Він гавкає він гарчить він навіть намагається
 
Кусати жінок за ноги
 
Тобто так легенько покусювати за їхні черевички
 
Марки «Прада» або «Ів Сен Лоран»
 
Але того разу коли
 
Перформенс Куліка бачив мій друг
 
Серед публіки з’явилась поліція
 
Стримані й коректні поліціянти
 
Шведські чи фінські — бо саме там
 
У котрійсь з цих північних країн
 
Відбувалось це мистецьке дійство
 
Вони мали справжніх собак-вівчарок
 
На повідках і в намордниках
 
Тоді людина-собака Олєг Кулік
 
Почав гавкати на собак
 
Він дзеленчав своїм ланцюгом
 
Робив різкі рухи в їхній бік
 
Нібито атакуючи
 
А собаки (справжні собаки) нічого не розуміли
 
Вони скавучали підібгавши хвости
 
І притискались до ніг поліціянтів
 
 
 
Зрештою цей перформенс російського митця
 
Як і більшість попередніх
 
Здобувся на прихильні відгуки рецензентів
 
Провідних оглядачів-мистецтвознавців
 
Серед яких останнім часом явно переважають жінки
 
у модельному взутті
 
 
 
І все-таки шкода що собаки (справжні собаки)
 
Були того разу в намордниках
 
 
 
Ага зовсім забув зазначити
 
Що цей перформенс Олєга Куліка
 
Носить назву
 
«Я хочу Європу, але Європа не хоче мене»
 
 
Вересень 2008 р.