Сатирикон-XXI (збірка)

  
Латино-українська величальна
 
 
 
І для кожного козаченька,
 
Від нетяги до отамана,
 
Є одна Україна-ненька,
 
Але є ще й Панама-мама.
 
 
 
Київ — мать городів панамських,
 
Сальвадорських і сурінамських,
 
І пуерто-, і коста-риканських,
 
І радянських, і пострадянських, —
 
Всіх, де чують себе панами
 
Громадяни країни Панами.
 
 
 
Лийся, пісне моя, мов текіла!
 
Досягни мудреця і дебіла,
 
І нарколога, і наркомана —
 
Всіх нас криє мама-Панама.
 
 
 
А як нам уже майже хана,
 
Спрагло губи шепнуть «Пана…»
 
Маєм встати. І знов над нами
 
Шелестить знамено Панами!
 
 
Грудень 1998 р.
 
  
Два нежданих верлібри
   
Перший нежданий верлібр
 
 
 
«The shadow of your smile»
 
У підземному переході.
 
В цій черзі з п’яти чоловік
 
По каву стою я один.
 
Двоє спереду й двоє позаду —
 
Два рази по сто і дві крабові палички.
 
Світ дивовижно симетричний.
 
Він стоїть не на трьох китах,
 
А на чотирьох крабових паличках.
 
На жаль, я не знаю їхнього смаку —
 
Я не підкусюю основ світобудови.
 
 
Грудень 1999 р.
 
  
Другий нежданий верлібр
 
 
Ви ж таки люди, не собаки.
 
Т. Г. Шевченко
 
 
 
Якби в нас було правове суспільство,
 
я першим подав би позов:
 
«Олександр Ірванець versus, країна, людство, весь світ»
 
за очі щенної суки, котра уклякла приречено
 
перед торговкою у м’ясному ряду.
 
Не за боки її облізлі,
 
не за вим’я її обвисле —
 
тільки за очі, з якими на мить я зустрівся поглядом.
 
Я вимагав би лютої смерті
 
всім винним і просто причетним.
 
Споглядання такого страждання
 
душу не гранить, а ранить.
 
На жаль, я маю підозру,
 
що зможу подати цей позов,
 
хіба що тільки як зустрічний
 
в часі розгляду моєї власної справи
 
на Страшному суді.
 
Сподіваюсь, позовну заяву
 
прийме і не відхилить
 
Всемогутній
 
Господь
 
Dog.
 
 
Грудень 1999 р.
 
  
Варіація на тему оголошень у київському метрі
 
 
Андрієві Бондареві
 
 
 
Не люблю я слова «народ»,
 
Але наш народ
 
Слухняно підіймає поли довгого одягу,
 
Заходячи на ескалатор,
 
І не заступає за обмежувальну лінію
 
На його східцях.
 
Наш народ взагалі ніколи
 
Не заступає за обмежувальну лінію.
 
А дарма…
 
 
18 лютого 2002 р.
 
  
«Ця здогадка давня, але не іржава…»
 
 
 
Ця здогадка давня, але не іржава.
 
Її промовляти пручається рот:
 
В нас гарна країна й паскудна держава,
 
В нас люди хороші і кепський народ.
 
 
 
Але ми собі відповісти повинні,
 
Чи схочемо ми і чи стерпимо ми
 
Хорошу державу в поганій країні,
 
Хороший народ зі злими людьми?..
 
 
Лютий 2002 р.
 
  
Вірш американського збоченця
 
 
Переклад присвячується Аліні
 
 
 
дівча пухнасте у короні маковій
 
їсть пластівці й дурниці милі меле
 
між індіян оплачених-оплаканих
 
за те що ти украв її у мене
 
її володаря велично-воскобрового
 
ще й плюнувши в важкоповіка око
 
до того й тогу шапнув розідрав — ого —
 
прирік кнура нову крутити муку
 
жахіття це кохання це фіалку
 
цю жаль і розпач заливають вщерть
 
ти ж розламавши дурнувату ляльку
 
ще й голову її пожбурив геть
 
 
 
за те що ти спромігся сперти
 
а я не уберіг — тепер ти
 
маєш померти
 
 
1991 р.
 
  
Фантазі
 
 
 
Близ міста Санто-Домінґо
 
В республіці Домініканській,
 
У домі на пальмових палях
 
Живе мала Домініка,
 
Дочка чаклуна місцевого, —
 
Мулатка оливковошкіра,
 
Довгонога, масляноока,
 
Вже старша за 10 літ.
 
 
 
Якби нам зустрітись увечері
 
На березі океану,
 
Де пальми стоять витинанками
 
У блиску води й піску,
 
Я взяв би тебе, Домініко,
 
За твої тонкі передпліччя,
 
Ривком би наблизив до себе
 
Переляк в твоїх очах…
 
 
 
А потім, сповнений вдячності
 
За те нетривале щастя,
 
Дорога к якому дедалі частіше
 
Лежить через брами аптек,
 
Я б гаряче-емоційно
 
З тобою, мала, попрощався б,
 
Пообіцявши путівку
 
В піонерський табір «Артек».
 
 
1992 р.
 
  
Спогад про Світязь
 
 
 
Цей всесвіт — озеро, а світ у ньому — острів.
 
А доокола всесвіту — боги.
 
Творили просто, спочиваєм остро,
 
І сьомий день постійно навкруги.
 
 
 
Це озеро ще й — чаша кришталева,
 
В якій парує тепле молоко.
 
Проходить Сонце крізь сузір’я Лева,
 
І ніжиться в піску малий Левко.
 
 
 
А світ цей — ще й осонцена пустиня,
 
Що переходить у розкішний сад,
 
Де чеберяють Марта і Христина
 
Через пісок в їдальню і назад,
 
 
 
Де вживши хто тампакс, хто просто ватки
 
І внутрішній в собі навівши лад,
 
На сонці вигріваються мулатки,
 
Й між них мулат, липкий, мов мармелад.
 
 
 
А я, з мулатки знявши амулетку,
 
Від’їду, — знов окремо від усіх,
 
На глибину пожбуривши монетку,
 
Чим відкуплюсь за несвідомий гріх.
 
 
Серпень 1992 р.