Сатирикон-XXI (збірка)

  
Сон
 
 
 
На кухоньці маленькій, 3?2,
 
Мій приятель, людина незаможна,
 
Вигукує образливі слова
 
Про всіх, про кого можна і не можна.
 
І набакир збивається краватка,
 
ткана і давно уже не модна…
 
 
 
Неправда, в нього модний комірець,
 
І сам він — популярний літератор.
 
І навіть сам він править за взірець.
 
Його звуть Татом, а не Супостатом.
 
 
 
Неправда — це ще зовсім не брехня.
 
Неправда — це предмет купівлі й торгу.
 
Краватку він змінив ще того ж дня,
 
Широку й куцу — на вузьку і довгу.
 
Купив білетик «Спринту» навмання
 
І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»…
 
 
 
А може, й вогку гілочку верби
 
Він виграв на весняному базарі.
 
А може, він рідню свою любив…
 
— Пробачте, та про це ви вже казали.
 
— Пробачте, я про щось уже казав?
 
— Казав! казав! — здовкола загукали.
 
— Ще й молока з губів не облизав!
 
— Це в мене вуса так пообмерзали…
 
— Та то у нього піна на губах!
 
— Та він скажений! Кличте витинара!
 
 
 
Я втік. А роздратована юрба
 
Позаду розчаровано стогнала…
 
 
  
Сумнів
 
 
 
Гуляє по землі людина-функція.
 
Гуляє, але часу не марнує.
 
На підвіконні червоніє фуксія,
 
Ну, тобто квітка теж функціонує.
 
 
 
Функціонує сонце в небі синьому,
 
Функціонують трави і дерева.
 
Зупинишся у бігу непосильному
 
І думаєш: «А може, так і треба?..
 
 
 
Гребти до себе правдами й неправдами,
 
Як Олександр Іванович Корейко,
 
І хай в душі якісь високі прагнення
 
Цвірінькають, як в клітці канарейки,
 
 
 
З кілочка на кілочок перестрибують,
 
Все імітують сум, якісь боління…
 
А зрештою й вони крихти отримують.
 
Крихти, що звуться докори сумління».
 
 
1986 р.
 
  
Травнева балада
 
 
 
Травень, а так, понімаєте, холодно.
 
Так, понімаєте, все навпаки.
 
А за вікном починається поле,
 
І видно за полем село Бармаки.
 
В час, коли бідній душі одиноко,
 
А поруч дорога гурчить об’їзна,
 
Я плащ одягаю і йду на дорогу —
 
А може, полегшає, хто його зна…
 
Дорога так само, як я, неприкаяна,
 
Дорога мене обтікає, мов каменя,
 
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
 
Дорога мене приведе до лікарні —
 
В дощі рожевіють її корпуси.
 
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
 
Так що й сумління знеболено спить.
 
В мене тут є санітарочка Рая.
 
В Раї для мене знайдеться спирт [9].
 
Підем гуляти? Рая не проти.
 
Станем в садочку під деревце.
 
Віршів читати Рая не просить,
 
І дуже я вдячний Раї за це.
 
Рая сама говоритиме більше.
 
Каже: «Наравицця дуже мені
 
Амириканський писатель Селінжер.
 
Знаєш, — питає, — такого, чи ні?»
 
Я відповім. (Не те, що подумав.)
 
Пахне мовчання, як шоколад.
 
Голдена Колфілда постать сутула
 
Ген у вікні однієї з палат.
 
Я відчуваю — підходжу до краю,
 
Вже й бісенята стрибають в очах.
 
Я обніму санітарочку Раю
 
Прямо в холодних і мокрих кущах.
 
Далі вже слів не знаходиться в мові,
 
Тільки — що ми молоді і живі.
 
Буде як острів в зеленому морі
 
Плащ мій, простелений на траві.
 
 
 
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
 
Я ще існую,
 
Бо я ще люблю
 
Милу мою санітарочку Раю
 
І мокру — під нею — вітчизну мою.
 
Але коли таки прийде по мене
 
Баба безноса з косою в руках,
 
Хай би росли такі темно-зелені,
 
Мокрі й холодні кущі в головах…
 
 
1984 р.
 
  
Тінь великого класика
 
 
Вул. Уїльяма-Шекспіра
 
Напис на табличці
 
 
 
На вулицю Уїльяма Шекспіра
 
Я дівчину недавно проводжав.
 
Був дощ — не дощ,
 
а просто мжичка сіра
 
І вулиця Уїльяма Шекспіра,
 
Яка існує в будь-якій з держав.
 
Я дівчину «під локоток» держав,
 
І ми ішли з кінотеатру «Космос»,
 
Який римується з диктатором Сомосою,
 
Якого нахиляли з Нікараґуа…
 
Я захопився…
 
Але ніч така була!..
 
І був індійський фільм «Любов і помста» —
 
Сам по собі прекрасний привід для знайомства.
 
 
 
Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,
 
По вулиці Уїльяма Шекспіра…
 
Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.
 
Захоплено щось теревенив я,
 
Всміхалася супутниця моя, —
 
Її душа так пристрасно кипіла,
 
Бо не могла забути — й не забула
 
Сліпучу посмішку Ріші Капура.
 
(А всі наші вірші, товариші, —
 
Ніщо супроти усмішки Ріші…)
 
…Отож, ми йшли по вулиці Шекспіра.
 
По вулиці Уїльяма Шекспіра…
 
Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.
 
На вулиці нікого не було.
 
Точніше,
 
не було нікого видно.
 
Ви скажете, що — ніч, і це не дивно,
 
А я скажу: отож-бо і воно…
 
Я відчував чийсь гострий-гострий погляд.
 
(А власник погляду десь мусив бути поряд.)
 
І погляд цей…
 
супутниці моїй…
 
Впивався… в спинку…
 
(Ні, не нижче — в спинку.)
 
Мені ж вертатись на автобусну зупинку…
 
 
1986 р.