Сатирикон-XXI (збірка)

  
Колізей
 
 
 
І стислося серце.
 
І вперше здригнулась рука.
 
І він, замість вбити,
 
всього лиш смертельно поранив.
 
«Добий, щоб не мучився, — брат-гладіатор порадив. —
 
Добий, щоб не мучивсь. Така його доля гірка».
 
 
 
Добий, щоб не мучивсь. Себе у собі поріши.
 
Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш.
 
І вогник любові на самому денці душі
 
Добий, щоб не мучивсь, добий, щоб не мучивсь.
 
А потім на вищий іще піднімися щабель.
 
Знайди в собі мужність
 
Згасити в собі свою мужність.
 
Самого себе
 
в добиванні самого себе
 
Добий, щоб не мучивсь,
 
добий, щоб не мучивсь.
 
 
  
Вітрильник
 
Фантазійне
 
 
 
Я в безвітря утік, як в безвір’я
 
Утікають від тисячі вір.
 
Я нараз уявив, ніби звір я,
 
Одинокий, зацькований звір.
 
 
 
Утікав, як в безхліб’я від хліба,
 
Як у безвість — від миру й війни,
 
І безсоння оранжева риба
 
Запливала в розхлюпані сни.
 
 
 
Говорила: «Пливім за пороги,
 
Де ще зроду життя не було.
 
Там зневажим закони природи
 
І увічнимо наше тепло!
 
 
 
Все зруйнуєм. Нічого не жалко!»
 
Та коли я ступив до води,
 
То мені синьогуба русалка
 
Тихо в спину сказала:
 
— Зажди…
 
 
  
Лоліта
 
 
 
А в слово «тіло» влито слово «літо».
 
Це світле тіло — ледь нестиглий плід.
 
Все солодко у дні неповноліття,
 
А після Спаса — кожному до ніг.
 
 
 
Бери за так, коли не за спасибі.
 
А горлом запитання, наче спазм:
 
Якщо нікого не спасе Спаситель,
 
Кого спасе цей яблуневий Спас?
 
 
1985 р.
 
  
Роберт Фолкон Скотт [10]
 
 
 
Кохана!
 
Ім’я твоє диркотливе
 
вирипує сніг під ногами.
 
Його деренчливе вітрило намету
 
тріпоче в ургу ураганну.
 
З розпоротої на прапори,
 
порепаної Європи
 
я мріяв давно утекти до
 
Тебе,
 
незаймана, біла, цнотлива моя Антарктидо!
 
Марилось неоднораз,
 
як я на грудях у тебе
 
Губами
 
Південного полюса пипочку пряну спиваю,
 
А птиця Пінгвін
 
у блакитному небі
 
Божественну пісню співає!..
 
 
 
Та з двох лиш один випадає
 
щасливий білет лотерейний.
 
Чи ж заволодію я тим, що мені —
 
і мені лиш! —
 
по праву належить?
 
Я знаю: до тебе,
 
мені навперейми
 
бреде той заброда-норвежець.
 
Я вже навіть передчуваю — спинюсь на бігу.
 
Всередині щось увірветься,
 
Коли розрізню попереду, в снігу
 
Розхрестаний прапор норвежця.
 
Схилюся, на палицю лижну зіпершись.
 
Це літній січневий вітрисько хитає мене:
 
Не перший, а другий, не перший, а другий, не перший!..
 
Не перший, а другий! Не перший — а це головне!..
 
Вершина вже взята! Твоя наречена — вагітна!
 
На другому місяці ходить,
 
кохана, жадана, єдина,
 
зваблива, зрадлива, негідна.
 
А ми зі сватами назад повертаєм голоблі
 
І плентаємо крижаними світами —
 
холодні, голодні.
 
Прощай, незабутнє, святе, сокровенне.
 
Крізь одяг промерзлий, промоклий
 
Вганяємо голки у вени —
 
нехай порятує нас морфій!..
 
Отут упаду, задубію,
 
але не програю двобою.
 
Той, перший —
 
минущий — він піде,
 
А я залишуся з тобою,
 
моя Антарктидо…
 
 
1989 р.
 
  
«У нас ще так багато нас — без нас…»
 
 
 
У нас ще так багато нас — без нас:
 
Мене — без тебе, а тебе — без мене.
 
Таке минуле за плечима темне,
 
Таких облич рясний іконостас,
 
 
 
Чужих облич я бачу у очах
 
Твоїх, коли схиляюся над ними.
 
Прости мені! Простиме й непростиме.
 
І я прощу, хоч зроду не прощав.
 
 
 
І я прощу, хоч зроду не прощу.
 
І ти — не треба, не прощай, будь ласка.
 
В нас навіть кров з минулим запеклася
 
І заплелася цівками дощу.
 
 
 
Болять мені ті двадцять тисяч днів,
 
Що ми з тобою прожили окремо.
 
Хоч я без тебе, але й ти — без мене.
 
Нема по них ні спогадів, ні снів.
 
 
 
У нас ще так багато нас — без назв.
 
Без імені і майже ще без долі
 
Я йду до тебе… і крізь тебе… далі…
 
В минулий простір, у зворотний час.
 
 
 
У нас ще так багато нас без нас…
 
 
1988 р.
 
  
«Це ані добре, ні погано…»
 
 
О. Р.
 
І
 
 
Це ані добре, ні погано.
 
Це просто сталося — і квит.
 
Чужа жоно, чужа кохана,
 
Пощо ти увійшла в мій світ?
 
 
 
Печаль то вхопить, то відпустить.
 
Очима глип — в сузір’я Риб.
 
Ми переходимо цю зустріч,
 
Як переходжуємо грип.
 
 
 
Печаль ця викрутить і вижме,
 
Лишивши щось на самім дні.
 
Це все закінчиться за тиждень,
 
Ну, максимум, за вісім днів.
 
 
 
Розмажем вітер по обличчю
 
Й цю осінь струсимо з одеж.
 
Бо я ніколи не покличу.
 
…Та ти ніколи й не прийдеш.
 
 
Осінь 1992 р.