Сатирикон-XXI (збірка)

  
Осінній лист, або про те, що буде
 
 
 
Добрий вечір. Холодна осінь.
 
Літній сад — осінні алеї.
 
Аполлонові на волосся
 
Опустилась долоня клена.
 
За вікном — Північна Європа.
 
Донерветер!
 
Чорний дощ наші душі кропить.
 
Добрий вечір…
 
Осипається наш некрополь —
 
Добрий вітер…
 
Добра осінь. Холодний вечір.
 
Що ж ми винесем?
 
Що ж ми візьмем з собою до втечі?
 
— Добрий вересень.
 
Вийду в сад, підставлю погони,
 
Листя з клена впаде на плечі.
 
Не біда, що погода — погана.
 
Добрий — вечір.
 
 
1981 р.
 
  
«5 000 000 ковтають ранкові бульйони…»
 
 
 
5 000 000 ковтають ранкові бульйони,
 
Їх ковта в свою чергу голодне ранкове метро.
 
Я — солдат будівельного батальйону.
 
Я — ніхто.
 
 
 
Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.
 
Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.
 
В мене тільки й рідні — однойменна зі мною колона
 
І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.
 
 
 
Де б життя не носило, і яких мені б звань не дало воно,
 
Та коли запитально подивиться
 
мені в очі апостол Петро,
 
Я скажу: «Я — солдат будівельного батальйону.
 
Я — ніхто…»
 
 
Ленінград, 1981 р.
 
  
Три пісеньки американського солдата
   
І. Реквієм-скоромовка
 
 
 
Усі сентименти розміряно на сантиметри,
 
Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.
 
Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта
 
З косою брудною в кістлявій руці дириґента.
 
А десь імпотенти свої реєструють патенти,
 
Голодні студенти кричать, що вони — декаденти,
 
І вилупки ночі — бліді жовтороті вампірики
 
Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики.
 
Крізь морок і темінь понуро крокують солдати.
 
Одні з них — мов кремінь, а інші — прозоро-слюдаті.
 
Хто скаже — це користь чи вада, коли слюдянієш,
 
Коли з тебе пада бравада, коли людянієш?
 
Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри
 
І вже сантиметри
 
Розмірюєш на міліметри…
 
 
  
ІІ. Застільний апокаліпсис
 
 
 
Дві кружки кип’ятку — дві пачки чаю…
 
Я день і вік грядущий провіщаю
 
І перед тим, як в забуття відчалю,
 
Я вперше і востаннє вам прощаю!..
 
Я вам прощаю все, що ви зробили,
 
Усі дерева, які ви зрубали,
 
Розтоптану стеблинку молочаю
 
Я вам прощаю!
 
Не співчуваю і не захищаю,
 
А лиш прощаю!
 
І як найвищу стадію печалю,
 
Я вам себерозтоптаність прощаю!..
 
Я став порожнім, диким, без’язиким.
 
В моїй душі стримить
 
Кілок осиковий
 
І замість слова, щирого й наївного,
 
На язиці — сніжинка кодеїнова…
 
 
  
ІІІ. Дембельське
 
 
 
Ой, орали хлопці ниву…
 
Гляну на тебе,
 
Зґвалтую очима,
 
Буркну під носа
 
Півжартома:
 
«Заплати ж мені, дівчино,
 
Що я ходив дарма…»
 
 
 
В лісі осінньому серцем спочину.
 
Стовбури й небо — листя нема.
 
Заплати ж мені, ліщино,
 
Що я ходив дарма…
 
 
 
Форма солдатська мені не по чину,
 
Хоч і погонів на ній вже катма.
 
Заплати ж мені, батьківщино,
 
Що я ходив дарма!
 
 
 
Що це ти, хлопче,
 
Боги збираєш?
 
Пригорщу листя
 
Дасть тобі сад.
 
 
 
Сам собі платиш,
 
Сам собі граєш,
 
Сам собі плачеш,
 
Сам собі сам.
 
 
 
Сам собі граю,
 
Сам собі плачу.
 
Сам собі сам.
 
Сам собі сам…
 
 
1981–1982 рр.
 
  
До французького шансоньє
 
 
 
Це є поезія найвища,
 
Це є найвища простота,
 
Коли передаються вірші,
 
Мов поцілунки — з уст в уста.
 
Твої пісні легкі і світлі —
 
Їх так сприймають слухачі.
 
Та пам’ятай: у цьому світі
 
Є свистуни і стукачі.
 
А ти — гітара, гілка з дерева,
 
І ти сьогодні на кону.
 
Скажи, кому твоя заревана
 
Душа потрібна, ну, кому?
 
Вдягайся модно, лайся модно,
 
Та час від часу пригадай,
 
Як слухав дзвона Квазімодо
 
В глухонімому Нотр-Дам.
 
Він припадав до дзвона тілом
 
І разом з ним літав, літав…
 
О, скільки тих, які хотіли
 
Тілами битися в тіла,
 
А язиками лізли в душі.
 
Я й сам колись таким грішив.
 
Пісні, мов кошенят задушених,
 
В зубах по вулицях носив.
 
Душа повільно прозоріла
 
Все по ночах. А по очах
 
Болюче вдарило прозріння:
 
Про що кричав?
 
Кому кричав?
 
Є вуха, що немов корою
 
Укриті суєтністю змін.
 
Хай серцем слухають і кров’ю,
 
Як Квазімодо слухав дзвін!
 
 
1984 р.
 
  
Мій хрест
 
 
Ритмічне наслідування В. С.
 
 
 
Сьогодні вечір, а вона — з ними.
 
Сьогодні вітер — а я сам знову.
 
Оце мій хрест. Зніміть його з мене.
 
Оце — мій хрест. Зніміть мене з нього.
 
 
 
Оце мій хрест. Я ніс його довго.
 
Зустрів її і кинув під ноги.
 
«Оце, — кажу, — такі мої дрова.
 
Ти розпали мені вогню з нього».
 
 
 
Вона сказала: — В мене є фрески.
 
У мене храми є, на них — шпилі.
 
Якби маленький золотий хрестик.
 
Якби на шию, а не на спину.
 
 
 
Тепер прийшли і кажуть: «Прощайся».
 
Центуріони стали, як влиті.
 
Візьміть маленьке золоте щастя.
 
Лишіть велике кам’яне лихо!..
 
 
 
Хрестоносіння, кажуть, це — догма,
 
І час новий мене змете, змеле.
 
Оце мій хрест. Я ніс його довго.
 
Змініть мене. Зніміть його з мене.
 
 
1982 р.