Сатирикон-XXI (збірка)

  
«Хтось говорить про гроші…»
 
 
 
Хтось говорить про гроші,
 
А для мене з цих пір
 
Листя чорної груші —
 
Найдорожчий папір.
 
 
 
Легко не зрозуміти,
 
Затоптати у гній.
 
Найжорстокіша в світі
 
Девальвація мрій.
 
 
Осінь 1980 р.
 
  
«Вже літня ніч допита до останку…»
 
 
 
Вже літня ніч допита до останку.
 
Вже жовті плями в кленів на щоках.
 
Блювотина осіннього світанку
 
Стікає жовто по моїх шибках.
 
На обрії, на шпичаках чорнолісу
 
Докорчуються трупики ідей.
 
Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса,
 
З туману виповза осінній день.
 
 
Каноничі, 1980 р.
 
  
Перший сніг
 
 
 
Ніякий сніг не вічний. Але цей —
 
Не вічний двічі.
 
Першість завше тлінна.
 
Мої слова загрузли по коліна
 
У синьому снігу твоїх очей.
 
 
 
Вмерзають, мов очеретинки, в лід.
 
Й ця осінь — до незвичності холодна,
 
І на небес розчахнутому тлі —
 
Відбілені розлукою полотна,
 
 
 
І я — самолюбивий до плачу,
 
В стремлінні до пріоритету впертий, —
 
Я сам собі ледь чутно шепочу:
 
«Якщо вже бути снігом — то не першим…»
 
 
 
І білий сніг, холодний хліб зими,
 
Торкаючи замерзлими вустами,
 
У долі я прошу: «Благослови
 
Цих світлих днів розтоптані кристали…»
 
 
Листопад 1980 р.
 
  
Багатообіцяюча пісенька
 
 
 
Все-таки ще по-божому
 
З нами життя обійшлось:
 
Кожному, кожному, кожному,
 
Кожному знайдено щось.
 
 
 
Кожному незнаменитому —
 
Слави фужер лимонадний,
 
Кожному Мартіну Ідену —
 
Власний ілюмінатор.
 
 
 
Кожній біді непрошеній
 
Протиставляють волю,
 
А голові непорожній —
 
Крука над головою.
 
 
 
Кожній дрібноті службовій
 
Є мрія про вознесіння.
 
Кожній великій любові —
 
Пишне, бучне весілля.
 
 
 
Кожному, кожному, кожному,
 
Кожному знайдено щось.
 
Що ж мені, що ж мені, що ж мені?
 
Що ж?
 
 
  
Журавель
 
 
 
Я журавель. Той самий, що у небі.
 
Той самий — не синиця у руці.
 
Як проти сонця глянути на мене,
 
То наче сонце взято на приціл.
 
Щось шемрало мені в громах полемік:
 
«Хіба ж це та, омріяна зоря?
 
Ти ж — журавель, а не нічний метелик,
 
Чому ж летиш на світло ліхтаря?»
 
Хіба їм зрозуміти, недотепам,
 
На попелищах нетривких святинь,
 
Коли навколо ніч, холодна й темна,
 
А той ліхтар — він все-таки світив!..
 
Це потім лиш, безсонними ночами
 
Я зрозумію з болем і з жалем,
 
Що навіть з перебитими ногами
 
Я все-таки лишаюсь журавлем.
 
Сніги січневі і сади травневі,
 
Я вас чекав, я довго вас шукав.
 
 
 
Я вільний журавель. Я знову в небі.
 
Твоя синиця — у твоїх руках.
 
 
1984 р.
 
  
«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо…»
 
 
 
«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо,
 
Кулаки стискаючи в кишенях, —
 
Знову цілять не по тих мішенях,
 
Людство знов когось не вберегло».
 
 
 
Так вже споконвіку повелось,
 
Що свистить каміння у повітрі
 
І новітні грані непомітні
 
У мистецтві відкриває хтось.
 
 
 
Ось прийшов і в небесах повис
 
Високосний номер телефону,
 
Наче заголовок фейлетону:
 
«Альпініст не озирнувся вниз».
 
 
 
І пілот не озирнувся вниз,
 
Висоту хапаючи очима,
 
Та з тієї самої причини
 
І поет не озирнувся вниз.
 
 
 
Голосами наших матерів
 
Кличе нас колишнє і минуле,
 
Але що позаду ми б не чули,
 
Ми повинні бути угорі!
 
 
  
Пейзаж з вікна казарми
 
 
 
Планета снігом отруїлась…
 
На землю впав замерзлий птах.
 
А десь далеко — Україна
 
Згоряє в голубих снігах.
 
 
 
Ламає річка білий берег,
 
А у проваллі берегів
 
Стоїть самотній Пітер Брейґель
 
В німому розпачі снігів.
 
 
 
Палітра кругла, наче плаха,
 
А на блідому полотні —
 
Забронзовілий контур птаха,
 
Який безгучно впав у сніг.
 
 
Грудень 1980 р.
 
  
Трамвай
 
 
 
Жовтий трамвай — релятивна система.
 
Не відривай цю хвилину від себе,
 
Наче провину, наче кровину,
 
Душу цю світлу, ні в чому не винну.
 
Дівчинка з профілем Беатріче,
 
Зміненим трохи й повтореним двічі
 
Склом запітнілим старого трамваю —
 
Я тебе знаю?
 
Що за причина за цими сльозами.
 
А за плечима: «Що ви сказали?»
 
Вірш, мов конспект по теорії спектру,
 
Скептик-аскет в перспективі проспекту.
 
Вулиць знайомих не розрізняю.
 
Я тебе знаю…
 
— Закомпостуйте.
 
— Будь ласка.
 
— Спасибі…
 
Законспектуйте на листі осики:
 
Скоро вже стане
 
Поміж мостами
 
Осінь остання з твоїми вустами.
 
Гляну в обличчя — і не впізнаю.
 
Я тебе знаю!..
 
 
1981 р.