Байки

Часть 5 из 6 Информация о книге

Ознакомительный фрагмент.

1864-1872.

МАЛЬОВАНИЙ СТОВП

Обридла дневі суєта людськая,

Спустився він спочити в темноті,

І нічка тихая, мов чарівниця тая,

Прибралася у зорі золоті.

Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі

Ніхто його не турбував;

Заснули верби на облозі,

І вітер задрімав.

Що ж то таке між вербами біліє?

То Стовп мальований стоїть,

Стоїть і журиться, і серце кам'яніє,

І сумно він у степ глядить.

Чи світ не той, чи доля відцуралась?

Все глухо там, нічого не чутно.

Десь над болітцем чайка обізвалась,

Як обзивалася колись давно...

Згадалася йому щасливая година,

Як був він деревом, шумів і зеленів,

Як усміхалася червоная калина

І степ широкий серце веселив...

І причувається - десь пісня за горою

Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..»

І сльози капають холодною росою…

Кругом його гуде безсонний жук.

На сей раз вибачайте, люди!

Се баєчка не вам;

Нехай вона на спомин буде

Мальованим Стовпам.

1891.

ОХРІМОВА СВИТА

Була в Охріма сіра свита,

Так хороше пошита:

Іззаду вусики з червоного сукна;

На комірі мережечка така, що на! -

Хоч голові носити.

Дурний Охрім не вмів її глядіти,

Таскав, коли й не слід таскать.

Раз став він свиту надягать,-

Аж дивиться - рукава вже продрались.

От мій Охрім, щоб люди не сміялись,

Налагодивсь латать.

А де ж суконця взять?

Охрімові невдивовижу!

«Ми знайдемо! - він каже сам собі,-

Рукава трохи обчикрижу

Та й поможу журбі».

Зробив

І свиту знов надів.

І хороше йому здається,

Хоч руки й голі до локіт;

Так он біда: куди він не поткнеться,-

Усяк од реготу береться за живіт.

Розсердився Охрім, що з його так глузують.

«Тривайте ж,- каже,- коли так,

Зроблю ж я осьде як...

Нехай дурні собі пустують;

У них, видно, жуки у голові...

А ми втнемо рукавця і нові,

Хіба мудрація велика!»

Охрім догадливий був парубіка!

Прехорошенько взяв

Підрізав поли він чимало,-

Якраз, щоб на рукава стало,-

Покраяв та й попришивав -

І знов рукава як рукава;

І ходить мій Охрім, неначе та проява,

Та й думає: «Ось я-то молодець,

Удався хоч куди хлопчина!»

Дурний, дурний: а на йому свитина,

Неначе той німецький каптанець!

Отак і з тим буває,

Хто чортзна-де добро своє діває,-

А там як кинеться - вертить і так і сяк,

Неначе горобець у клітці...

Дивись, згодя - гуляє неборак

В Охрімовій куценькій свитці.

1853

СТАРЕЦЬ

Ішов Старець по долині

З ламанцями у торбині;

Кругом поле зеленіло,

Хлібороба веселило,

- А у тебе, Старче сивий,

Нема поля, нема ниви,-

Вітер тихо промовляє,

Жалю серцю добавляє.

Скрізь безлюдно по дорозі;

Шумлять верби по облозі,

Вітер віє-виграває,

Старець слізоньки ковтає.

Аж назустріч із-за жита

Вийшла Доля грошовита,

Любо-мило засміялась

І до його обізвалась:

- Не плач, Старче, не журися,

Глянь на мене, звеселися;

Буде поле, буде хата,

Будуть коники-орлята,

І усякая худоба,

І розкоші, і шаноба.

Золотії бачиш гроші?

Із старого міхоноші

Вони зроблять пана, дуку,

Проженуть від тебе муку,

Тобі добре в світі буде,

Біля тебе будуть люде

На кишеню поглядати,

Медом речі поливати;

Пережив лиху годину -

Наставляй мерщій торбину.-

Кинувсь він… одна хвилина -

Настобурчилась торбина;

Гроші сиплються, аж сяють,

Старцю серце звеселяють.

- Буде,- Доля обізвалась,-

Щоб торбина не прорвалась,

Бо тоді вже, як прорветься,

Все пропало, все минеться.

- Ні, не бійся, Доле мила,-

Каже Старець.- Торба ціла;

Помаленьку, потихеньку

Ще, голубонько, хоч жменьку…-

Доля тихо засміялась…

Торба трісь - і розірвалась…

Старець з ляку торбу в полу,

Потім кинувся додолу,

Лап та лап - скрізь моріжочок,

А хоч би тобі шажочок…

- Доле ж моя, нене Доле! -

Він голосить на все поле,-

Гроші мої, грошенята,

Де ви ділись, лебедята?

Ой головка моя бідна,

І голодна, і безрідна,

Тепер ляже в домовину

На порожнюю торбину!.-

І поплівсь він по дорозі…

Шумлять верби на облозі,

Вітер віє-виграває,

Старець слізоньки ковтає.

Моя байка, добрі люде,

У пригоді, може, буде;

Я додам вам раду щиру:

І при щасті знайте міру.

1890.

Перейти к странице:

Предыдущая страница

Следующая страница