Байки

1864-1872.
  
ЖВАВИЙ ХЛОПЧИК
 
 
 
Був собі Хлопчик дуже жвавий, 
 
Моторний і цікавий: 
 
До всього придивлявсь 
 
І пильно прислухавсь; 
 
Що між собою скажуть люде - 
 
Почує, довго не забуде. 
 
Наслухавсь він, що дуже довгий світ, 
 
Куди не глянь - все світ, ні тину, ні воріт. 
 
От, як діждали літа, 
 
Придумав він побачить того світа 
 
І на комору зліз; як глянув - аж зрадів. 
 
«От,- думає,- якби я полетів 
 
Далеко, аж у степ… І! Добре б нагулявся, 
 
До вечора б додому не вертався; 
 
Літав би я туди щодня…» 
 
Де не взялась Свиня 
 
І стала чухать об драбину 
 
Багном обляпаную спину, 
 
Та так же тре, аж снасть тріщить; 
 
А Хлопчик на Свиню: - Чу-чу, чу-чу! - кричить… 
 
Посунулась драбина і упала; 
 
Свиня захрюкала і - драла; 
 
А Хлопчик на ввесь двір заголосив, 
 
Як крейда побілів, 
 
Забув і довгий світ, забув і степ широкий, 
 
Страшний йому зробився дах високий… 
 
Хотів уже скакать,- 
 
Була б тоді нахаба! 
 
На щастя, вийшла з хати Баба 
 
І кинулася рятувать. 
 
- І як ти тут,- питає,- опинився? - 
 
За Бабу Хлопчик ухопився. 
 
- Я,- каже,- зліз, драбина тут була, 
 
А чорная Свиня прийшла 
 
І чухаться тут заходилась. 
 
Драбина хить - і повалилась, 
 
Зоставсь я угорі… перелякавсь… 
 
- Ох, мій голубчику маленький! 
 
Ще добре, що зоставсь! 
 
От якби впав, і був би неживенький, 
 
І горенько б тоді було… 
 
Чого ж тебе туди знесло? 
 
- Бабусю! - каже він.- Хотів я подивиться, 
 
Чи дуже довгий світ. 
 
- Гай-гай! Дивився б із воріт, 
 
А лізти високо малому не годиться. 
 
Ти, може, й світ хотів би облітать? 
 
Тепер минулося, а вдруге не минеться; 
 
Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б’ється. 
 
І рученьки, і ніженьки тремтять. 
 
 
 
Скажу я вам, не тільки що дитині, 
 
Як мудрий дід мовляв мені колись, 
 
Що вік живи, учися, стережись 
 
І пам’ятай, що є на світі Свині. 
 
 
1891.
  
ПРОХОЖІ ТА СОБАКИ
 
 
 
Через левади та городи 
 
Два кума йшло з весілля до господи. 
 
Бредуть, балакають про щось… 
 
Аж ось 
 
Де не взялась Собака в біса - 
 
Чи з-під воріт, чи із-за ліси,- 
 
Присікалася, аж вищить… 
 
Коли поглянуть - ще біжить, 
 
Мабуть, з десяток чи й не більше… 
 
Та як напали - батю мій! 
 
Одна гаразд, друга ще гірше. 
 
Кіндрат маха ціпком мерщій. 
 
- Ось не займай лишень, Кіндрате,- 
 
Тут обізвавсь до його Клим,- 
 
Я їх натуру знаю, брате; 
 
Відчепляться… ось ну, ходім! 
 
Та не махай і не дивися…- 
 
От вони йдуть собі та йдуть. 
 
Собаки й справді унялися, 
 
А далі стало вже й не чуть. 
 
 
 
Отак зависливії люди 
 
(Вони є всюди!): 
 
Якщо завидно їм - куди! 
 
Брехати, мов собаки, стануть… 
 
А ти собі іди та йди: 
 
Набрешуться та й перестануть. 
 
 
Марта 12 дня, 1853. Нежин.
  
МІРОШНИК
 
 
 
Мірошник мав хороший млин. 
 
В хазяйстві неабищо він:
 
Про се гаразд усякий знає,
 
Хто хлібець має. 
 
Млин у Мірошника був водяний. 
 
Мірошник той Хомою звався, 
 
І був він чоловік такий, 
 
Що не гаразд за діло брався;
 
А інший раз 
 
Буває дорогий і час. 
 
Вода раз греблю просмоктала... 
 
Ну що ж! Узять би й загатить. 
 
Так ні! Мірошник спить та спить. 
 
Вода ж біжить... іце більш прорвала;
 
Хомі й за вухом не свербить. 
 
Хто йде - мерщій у млин загляне:
 
- Ой Хомо, Хомо, схаменись! 
 
Он скоро вже й води не стане;
 
Піди лиш, брате, подивись! - 
 
А він їх слуха щось не дуже:
 
- Нехай лиш! Річка - не калюжа;
 
Води ще стане на ввесь вік! - 
 
З Хоми сміються добрі люде:
 
- Тоді побачимо, як буде,- 
 
Дурний ти, Хомо, чоловік! - 
 
І справді сталось, як казали:
 
Вода зійшла - колеса стали. 
 
Злякавсь Мірошник та й біжить 
 
Притьмом до прірви, щоб гатить. 
 
Курей тим часом із десяток 
 
Прийшло напитися води. 
 
Уздрів Мірошник сих паньматок.
 
- Бач, капосні! - кричить.- Куди? 
 
У мене й так води немає,
 
Ще й ви сюди?! - 
 
І зозла палицю хапає... 
 
Шпурнув - та й всіх курей побив. 
 
А млин стоїть, хоч прірву й загатив;
 
І що робити - не втямає...
 
Ні з чим зостався мій Хома:
 
Води нема, й курей чортма.
 
 
 
На світі є такі пани:
 
Без діла сотні всюди сують, 
 
А за недогарок вони 
 
Людей і лають, і мордують. 
 
(Вони се так, бач, хазяйнують!).
 
Та й диво, що у них 
 
Хазяйство піде все на сміх!
 
 
1853
  
СОБАКА Й КІНЬ
 
 
 
Був на селі Квачан-собака, 
 
Кудлатий та товстий; 
 
Хвіст здоровенний, як ломака, 
 
І сам такий страшний, 
 
Раз, лежачи знічев’я на травиці 
 
У холодочку під кущем, 
 
Він розбалакався з Конем 
 
Про те, про се, про всякії дурниці, 
 
А далі річ на те звернув, 
 
Що він у господарстві - сила, 
 
Не те що Кінь або Кобила,- 
 
Усяк се, може, чув. 
 
- Що ж, Коню, ти? Попихач головатий… 
 
Диковина тим возом торохтіть; 
 
Велике діло борону тягати 
 
Або снопи возить! 
 
Он я: і череду у полі доглядаю, 
 
Ввесь двір, кошару стережу, 
 
До току побіжу - 
 
Цілісінькую ніч не спочиваю! - 
 
На річ таку Собаці Кінь сказав: 
 
- Се, може, й правда, хто вас знає; 
 
На світі всяк буває… 
 
А я б тебе про от що попитав: 
 
Коли б я не хотів у полі працювати, 
 
Коли б я хліба не возив, 
 
То що б стеріг тоді кудлатий 
 
І Що б він їв? 
 
 
 
І люди є такі ледачі, 
 
Мудрують по-собачи: 
 
Ми, бачте, сила, ми - стовби, 
 
У нас, мов, золоті лоби, 
 
Ми громадяне,- 
 
А то все суччя копійчане, 
 
Бадилля світове!. 
 
Сказав би щось про Квачана такого 
 
І що воно й до чого,- 
 
Та цур йому! Бо ще порве…