Байки

1858.
  
ГУСИ
 
 
 
День за горою погасав; 
 
Затихло все в гаю густому; 
 
Гусятник-хлопець заганяв 
 
Од берега Гусей додому; 
 
Гукав їм: «Гайда!» - і свистав, 
 
Лозиною лінивих підганяв. 
 
- Отак ми дожились з дурною головою! 
 
Отак нас стали шанувать! - 
 
Гелгочуть Гуси між собою.- 
 
Нам тільки й світа - мандрувать 
 
Від хліва до болота, 
 
Та ще к тому така голота 
 
Лозиною тебе жене - 
 
Я, мов, отаман - бійсь мене! 
 
Де ж вона в світі, правда тая, 
 
Коли такеє діється з Гусьми? 
 
Забула, мабуть, доля злая, 
 
Відкіль наш рід і що за птиці ми. 
 
Учені та розумні люде 
 
Усюди славу рознесли, 
 
Що наші прадіди - нехай їм легко буде - 
 
Великий город Рим од ворога спасли…- 
 
А хлопець слуха і сміється: 
 
- Тривайте, прийдуть празники - 
 
І ваша славонька минеться: 
 
Хазяйка побере за вас коповики; 
 
Поопадають ваші роги 
 
Наперекір старовині, 
 
Лежатимете ви на черені 
 
Між стравою, задравши ноги. 
 
 
 
Сказав би байку ще не так, 
 
Та мій язик примовкнуть мусить: 
 
Буває, вискочить Гусак, 
 
Почне сичать та ще й укусить. 
 
 
1892.
  
ПАЛЯНИЦЯ Й КНИШ
 
 
 
Сиділа у печі хороша Паляниця; 
 
На господиню стала гомоніть: 
 
- А щоб їй так і сяк! І докіль тут сидіть? 
 
У очі вилаю, бо невелика птиця!. 
 
- Мовчи та диш! - 
 
Озвався у куточку Книш. 
 
 
 
Коли не людям байка пригодиться,- 
 
Не всяка стежечка без спориша,- 
 
То, може, знайдеться такая Паляниця, 
 
Що іноді послухає Книша. 
 
 
1891.
  
ОСЕЛ І ХАЗЯЇН
 
 
 
Один Хазяїн мав леваду. 
 
Самому ніколи левади стерегти, 
 
Бо треба дать у полі раду, 
 
Щоб діла не звести, 
 
А тут ще нікого й наймати: 
 
Робочий час - пильнує всяк. 
 
Знайшовсь Осел-мастак - 
 
Його й найняв левади доглядати, 
 
Проклятих горобців та гав ганяти. 
 
Осел був чесний неборак,- 
 
Не гріх сказать, що слід би й людям так,- 
 
Не то щоб що - листка займать боявся. 
 
Одна біда - що недотепний вдався: 
 
Шкодливих горобців та гав 
 
Він щиро так ганяв, 
 
Що витоптав всі кавуни і дині, 
 
Неначе буря рознесла. 
 
Як глянув господар - і зо зла аж посинів, 
 
Вхопив рубель та й ну гатить по спині 
 
Сердешного Осла. 
 
А люди, сміючись, піддакують ще збоку: 
 
- Отак йому, отак, щоб знав, 
 
Як з баштана робить толоку! 
 
 
 
А я б їм те сказав, 
 
Що нічого Ослові дорікати, 
 
Що лучче б розуму спитати 
 
У того, хто наймав. 
 
 
1864-1872.
  
ДВА КУМА
 
 
 
- Здоров, Василю, пане-брате! 
 
- Здоров, кумасю мій Кіндрате! 
 
- Чи ти ще там здоров та жив? 
 
- Ох, братику! - Василь завив,- 
 
Мого ти лишенька не знаєш, 
 
Що так питавші 
 
Бог покарав мене: я погорів; 
 
Уся худібонька пропала, 
 
Неначе язиком корова ізлизала… 
 
- Оце бак лихо! Глянь… Коли ж воно 
 
і як? 
 
- А так! 
 
Неділь вже, мабуть, з вісім буде - 
 
Святками до мене зібрались добрі люде. 
 
На бесіді вже, звісно, попились… 
 
От як усі вже розійшлись,- 
 
Пішов я з каганцем до коней у повітку… 
 
Бодай би й не ходить!. 
 
Я, бачся, каганець усе ховав під свитку, 
 
Та якось теє… Зирк - горить! 
 
І, батечку! Як обхопило - 
 
Усе до цурочки згоріло; 
 
Сам трохи-трохи не пропав… 
 
Та се й тужу вже восьмую неділю… 
 
Бодай би я був не діждав!. 
 
Ти ж, куме, як? - Ох, не питай, Василю! 
 
І я чимсь бога прогнівив… 
 
Колись я, братику, правесенько ходив,- 
 
Теперечки, дивись, до чого вже дожився! 
 
Зовсім калікою зробився!. 
 
До мене на святках наїхало гостей: 
 
Дядьки, брати та дехто із людей… 
 
Як милим гостям не радіти?. 
 
Уся кумпанія гарненько підпила… 
 
Поліз у погріб я дулівки ще вточити 
 
(Дулівочка-первак - така смачна була!)… 
 
Щоб іноді з вогнем біди не наробити, 
 
Поліз я поночі, хоча й п’яненький був… 
 
Що ж, пане-брате! Біс мене як пхнув - 
 
Я й покотивсь… Ще як не вбивсь - 
 
не знаю. 
 
Теперечки хоч плач не плач, 
 
Отак, як бач, 
 
На дерев’янці шкандибаю. 
 
- Дурні! - озвавсь до них Трохим,- 
 
Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім, 
 
Що в Василя все погоріло, 
 
А в тебе ногу ізломило! 
 
Погано п’яному і поночі, й з вогнем. 
 
- Так що ж його робити? 
 
Не все ж ходить із ліхтарем!. 
 
- О, бити б вас обох та бити! 
 
Горілочки не треба вельми пити. 
 
 
1853.
  
ВІВЦІ ТА СОБАКИ
 
 
 
Один заможний господар 
 
Надумався Вовків злякати. 
 
«Що,- каже,- той вівчар 
 
Собак дві сотні назбирати!» 
 
Здається б, і гаразд було: 
 
Вовки полохать перестали,- 
 
Так друге лихо підросло: 
 
Свої Собаки шкодить стали. 
 
Аж жаль бере, як розказать: 
 
З Овечок перше вовну драли, 
 
А далі м’яса забажали 
 
Та й ну щодня Овець качать. 
 
До осені звели отару… 
 
Зосталось, може, з пару, 
 
Та й тих упорали під темну ніч, 
 
Щоб більше не кортіло. 
 
 
 
На се коротка річ: 
 
Дурний порядок - дурне й діло.