Українські поезії

21 января 1856 г., Харьков
  
ДО ЛЮБКИ
 
 
 
Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?..
 
Чого, як молода та кізочка в бору,
 
Що чи ногами лист сухенький заворушить,
 
Чи вітерець шепне, чи жовна там кору
 
На липі подовбе, чи ящірка зелена
 
Зашелестить в кущі - вона, мов тороплена,
 
Шукає матері, дрижить, втіка...
 
Ой чом же, Любко, ти жахливая така?..
 
Чи зуздриш, то й дрижиш; себе й мене лякаєш!
 
Чи я до тебе - ти, як від мари, втікаєш!..
 
Та я ж не вовк, не звір та й не медвідь-бортняк
 
З Литви: вподобав я не з тим твою уроду,
 
Щоб долею вертіть твоєю сяк і так
 
І славу накликать на тебе та пригоду!..
 
Та й час би дівчині дівоцькеє гадать:
 
Не вік же ягоді на гілці червоніти,
 
Не вік при матері і дівці дівовать...
 
Ой час теляточко від матки одлучити!..
 
 
16 марта 1856 г.
  
УПАДОК ВЕКА
 
Печально я гляжу на наше поколенье.
Лермонтов
 
 
Як подивлюсь на хист теперішніх людців,
 
На витребеньки їх... Та що з ними мороки!..
 
То, далебі, дрючок отак би і вхопив,
 
Та й ну їх лупцьовать, замірків, на всі боки!
 
Яка пожива з їх?.. Як з цапа молока!..
 
Учора - байдики, сьогодні - перелоги;
 
Косить - живіт болить, жать - спека, бач, така,
 
До церкви - ніс набряк, попухли литки й ноги!
 
І кат їх батька зна, над чим таким важким
 
Дихтовні животи вони понадривали?
 
Сказать би, не в примір, приміром би таким,
 
Що над горілкою - так ні! не коштували.
 
Та й де їм, вишкваркам, горілку ту круглять,
 
Як їх батьки колись та їх діди кругляли!..
 
Не вспіють квартою в ротах пополоскать,-
 
Вже й по-індичому в шинку заґерґотали!
 
З похмілля нудяться, їдять за горобця,
 
Об Семені дрижать, об Петрі - зранку мліють,
 
А схопить трясця: «Гвалт!.. покличте панотця -
 
Хай сповіда!..» Притьмом конають і дубіють!
 
Та й без пропасниці - не скілько з їх добра,
 
І кращих не в примір кладуть у домовині!
 
Худобоньки - дасть біг!., ні хати, ні двора,
 
В Великдень - без штанів, в різдво - в старій свитині!
 
Та ще й яка на їх одежина стирчить!..
 
Як звізди на небі - на латці латка сяє;
 
Сорочка - решето, очкур пірнув в живіт,
 
Манаття з-під матні, мов злодій, виглядає.
 
І що за пляшкою придбали їх батьки,-
 
Вони потверезу протринькали і натще;
 
Не з'їли, не спили, та все, небораки,
 
На хмари дивлячись, здихають важче й важче!
 
Ледачий з їх москаль та й миршавий козак!
 
Чи трапиться стрілять...- пшик порох на пановці!..
 
Уже й злякалися! беркиць... об землю ряк!
 
«Хто в бога вірує,- кричать,- рятуйте, хлопці!»
 
І все обридло їм, і все їм не в користь;
 
Тут не вередить їм, а там друге завадить;
 
Полизкають борщу, ковтнуть галушок з шість,-
 
Уже й кородяться, що й бабка не порадить.
 
І марно як жили, так марно і помруть,
 
Як ті на яблуні червиві скороспілки,
 
Що рано відцвіли та рано й опадуть,
 
Ніхто по їх душі та й не лизне горілки!
 
І років через сто на цвинтар прийде внук,
 
Де грішні кості їх в одну копицю сперли,
 
Поверне череп їх, та в лоб ногою стук,
 
Та й скаже: «Як жили, так дурнями і вмерли!»
 
 
24 марта 1856 г., Харьков
  
СЫНУ МОЕМУ  [37]
 
при посылке ему в С.-Петербург делового портфеля
 
 
Колись було,
 
Та вже давно -
 
Аж за Богдана Хміля,
 
Аби папір,
 
Черкай на спір!..
 
Писалось без портхвіля.
 
Тепер інак,
 
Та й мудро так:
 
Вся сила, бач, в портхвілях!
 
За те ж не лай
 
І вибачай,
 
Що пишуть, мов з похмілля!
 
Воно й не див!
 
Бо розум жив
 
Тогді в старій хатинці,
 
Тепер зійшов,
 
Жить перейшов
 
В мальованім будинці!
 
 
2 марта 1857 г., Харьков
  
ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 125
 
К тебе возведох очи мои, 
живущему на небеси и проч.
 
 
До тебе, господи, що там живеш на небі,
 
Звертаю очі я в пригоді і в потребі.
 
Як наймит з панських рук рятунку й ласки жде,
 
Або як наймичка прохать до пані йде,
 
Щоб запобігла їй чим в нуждочці, небозі, -
 
Так ми шукаємо добра й підмоги в бозі.
 
Ой, змилуйсь, господи! та змилуйся ж на нас!
 
Бо ворог дошкуля до сліз під інший час;
 
А гірш од всіх чваньки нам допекли ті пишні.
 
Що тільки, бач, вони святі, а ми всі грішні.
 
 
18 ноября 1857 г., Харьков
  
ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 132
 
Се что добро или что красно,
но еже жити братии вкупе и проч.
 
 
Нема вже й кращої людської в світі долі!
 
Як вкупці братики живуть по божій волі,
 
Так миро дороге лиснить на голові,
 
По Аароновій стікає бороді
 
І капа на його одежу саєтову,
 
Так аермонськая, сказать, приміром, к слову,
 
Роса паде в горах Сіонських з мокрих хмар,
 
Так і на їх росить із неба Божий дар.
 
А з ним щасливеє життя й благословення,
 
І буде вік в честі їх у людей імення.
 
 
7 декабря 1857 г., Харьков