Лірникові думи

ХХІІІ
 
 
Гірко було для Адама, 
 
Що сини пропали. 
 
І довгенько Адам з Євой 
 
Плакали, ридали.
 
 
 
І ридали, й переслали: 
 
Тра було забути,
 
Бо вмерлого, як-то кажуть, 
 
З гробу не вернути.
 
 
 
І забули свої жалі, 
 
І весело жили, 
 
Працювали, їли, пили, 
 
Господа хвалили.
 
 
 
І розжився наш прапрадід, 
 
Вмирати байдуже, 
 
І говорить: «Не умру Я, 
 
Бо я сильний дуже!»
 
 
 
А бог з неба йому каже: 
 
«Сину, не хвалися! 
 
Хоч ти сильний, а зі смерті 
 
Ти даремне кпишся.
 
 
 
Надійде година злая: 
 
Руки заболіють,
 
Голова вся розійдеться, 
 
Ноги обімліють.
 
 
 
Пожовтіють твої кості, 
 
Помертвіють жили, 
 
І тогді ти, як дитина, 
 
Будеш край могили».
 
 
 
Трудно було віру дати: 
 
Сила бушувала. 
 
Но от раптом годинонька 
 
Чорная настала.
 
 
ХХІV
 
 
Заболіло всеньке тіло, 
 
Ноги защеміли, 
 
Засушило його кості, 
 
Жили оніміли.
 
 
 
Голова вся розійшлася, 
 
І смерть наступає. 
 
Адам видить, що не жарти,-
 
Сина закликає.
 
 
 
І чуть дихає й говорить: 
 
«Сине, вірний сине! 
 
Піди; сину, на край світу, 
 
Вийди в небо синє.
 
 
 
І скажи там слугам божим, 
 
Котрі коло раю, 
 
Oj слабий я, на постелі, 
 
Що я умираю.
 
 
 
Попроси їх з того раю 
 
Що-небудь подати. 
 
ОЙ мій сину! то-то гірко, 
 
Гірко умирати».
 
 
 
І заплакав наш прапрадід. 
 
Сльози проливає 
 
І в далекую дорогу 
 
Сина посилає.
 
 
 
І враз з батьком син заплакав, 
 
Помолився богу, 
 
Поклонився батьку й неньці 
 
І пішов в дорогу.
 
 
 
І Адаму ніби легше:
 
Він надію має,
 
Що достануть йому з раю,
 
Чого він бажає.
 
 
ХХV
 
 
А синок пішов Адамів,
 
Куди вели очі, 
 
І приходить на край світу
 
Близько полуночі.
 
 
 
І злипалось ясне небо 
 
З темною земльою, 
 
А за небом спочивало 
 
Сонце над водою.
 
 
 
І говорить він до сонця: 
 
«Сонце, боже сонце! 
 
Покажи ти мені, сонце, 
 
До раю віконце!»
 
 
 
Показало йому, сонце 
 
То віконце скраю, 
 
І проліз синок Адамів, 
 
І пішов до раю.
 
 
 
І приходить він до раю: 
 
Брами під замками, 
 
Коло брами херувими 
 
З гострими мечами.
 
 
 
І говорить син Адамів: 
 
«Ангели святії!
 
Поступіться, відімкніте 
 
Брами віковіі.
 
 
 
І що-небудь з раю дайте: 
 
Батько умирає!»
 
А їден із херувимів 
 
Йому одвічає:
 
 
 
«Раді б ми, Адамів сину, 
 
Брами відчинити. 
 
Да ключі не в нас, а в бога -
 
Нічого чинити.
 
 
 
Їднаково для Адама: 
 
А віддам, що маю!..» -
 
І дав прут, що бог Адама 
 
Виганяв із раю.
 
 
XXVI
 
 
Повернувся син додому: 
 
Вся сім'я встрічає, 
 
А Адам посеред хати 
 
Дух свій іспускає.
 
 
 
І кивнув на свого сина, 
 
І став говорити, 
 
Щоб йому із того прута 
 
Обручі зробити.
 
 
 
І на троє прут розтяли, 
 
Обручі зробили 
 
І на голову Адаму 
 
Міцно наложили.
 
 
 
І, говорять, перестало 
 
Голову ломити. 
 
Но даремне наш прапрадід 
 
Думав вічне жити.
 
 
 
Надаремне й син таскався 
 
В далеку дорогу: 
 
Ще до рання Адам бідний 
 
Віддав душу богу.
 
 
 
І зібрались його діти, 
 
Правнуки і внуки, 
 
І зробили домовину, 
 
Підняли на руки.
 
 
 
І понесли, поховали,
 
В землю закопали, 
 
І на першії могилі 
 
Гірко заридали.
 
 
 
Заридали і могилу 
 
Слізьми оросили. 
 
І ті обручі з могили 
 
Паростки пустили.
 
 
 
І з тих паростків потому, 
 
Де Адам і Єва, 
 
Стали кипарис, кедрина, 
 
Й триблаженне древо.  [5]
 
 
(19-22 серпня 1856 р.)