Лірникові думи

XIV
 
 
Аж з'явився бог до раю. 
 
І все затихає. 
 
І усіх чортів із раю 
 
В бездну виганяє.
 
 
 
І чорти, як тая хмара, 
 
3 неба полетіли
 
І, де бога спом'янули, -
 
Там вони і сіли;
 
 
 
Хто на небі, хто під небом, 
 
А хто над водою; 
 
Много на землі осталось. 
 
Много під земльою.
 
 
 
Но хоть зразу з переляку 
 
Бога споминали, 
 
Та потому всі до змія 
 
Як їден пристали.
 
 
 
І тепер чорти на світі 
 
Лихо виробляють: 
 
Домовії всіх у хаті 
 
До гріха склоняють.
 
 
 
Лісовії й польовії 
 
Водять бог де знає; 
 
Водяний до ніг частенько 
 
Камінці чіпляє. 
 
 
 
А хто вішатися хоче -
 
Тому помагають
 
Ті чортяки, що в повітрі 
 
Над землей літають.
 
 
XV
 
 
Піднебеснії чортяки 
 
Бога не бояться 
 
І, як в хмарі господь ходить, 
 
З господом дражняться.
 
 
 
Господь на них і пускає 
 
Громовії стріли; 
 
І стріла їх скрізь находить, 
 
Де б вони не сіли.
 
 
 
Часом мухою чорт стане, 
 
Налетить на кого,
 
Грім тут чорта забиває
 
Й чоловіка того.
 
 
 
(Не впевняю, чи то правда,
 
Но говорять люде,
 
Кого грім лиш забиває,
 
Той безгрішний буде).
 
 
 
А як в небі загоряться 
 
Свічі восковії,
 
Ті чортяки, що на небі,
 
Світять смолянії.
 
 
 
Тоді ангели там ходять
 
Свічі відіймають
 
І на землю їх з чортами 
 
З неба іскидають.
 
 
 
І не раз в ясненьку нічку 
 
Видно, як спадає. 
 
І де впаде - там смолою 
 
Травка запливає.
 
 
XVI
 
 
І говорить бог Адаму: 
 
«Сину мій, Адаме! 
 
Нащось тріпав позад себе 
 
Мокрими руками !?
 
 
 
ОЙ! від сего стережися, 
 
Поки будеш жити. 
 
Да і дітям своїм теє 
 
Закажи робити!»
 
 
 
(І тепер то пам'ятають 
 
Всі хрещені люде,
 
Да і послі мир хрещений 
 
Пам'ятати буде).
 
 
 
Знав то господь милосердний, 
 
Що Адаму гоже, 
 
Знав він добре, що для серця 
 
Жінка лиш поможе.
 
 
 
І в минуті сон на него 
 
Господь насилає, 
 
І над сонним чоловіком 
 
Думоньку гадає.
 
 
 
І гадає, і не знає, 
 
Звідки що почати: 
 
«З голови возьму,- подумав,-
 
Буде за лоб брати;
 
 
 
Возьму руку - жінка мужу 
 
Ввік не дасть покою; 
 
Возьму ногу - но муж буде 
 
В неї під п'ятою.
 
 
 
Тра, щоб жінка чоловіка 
 
Лиш могла кохати». 
 
І роздумав - і ребро став 
 
Лівеє ламати.
 
 
XVII
 
 
І в минуті з ребра того 
 
Жінка із'явилась. 
 
Поглянула на Адама, 
 
Збоку положилась.
 
 
 
І іде господь до неба, 
 
Їх благославляє, 
 
А тим часом із Адамом 
 
Єва засипає.
 
 
 
І Адаму сниться, сниться, 
 
І все так миленько, 
 
І обняв рукою Єву, 
 
І здихнув легенько .
 
 
 
І здихнув - і пробудився ... 
 
Милая годинаї 
 
Коло него, як калина, 
 
Сонная дівчина.
 
 
 
Билось мило його серце, 
 
Душа веселилась, 
 
Тут і Єва потягнулась, 
 
В чарах пробудилась.
 
 
 
І обоє меж собою 
 
Щиро поглянули, 
 
Поглянули, обійнялись, 
 
І за все забули.
 
 
 
І пройшла для них минута 
 
Першого кохання -
 
І приніс Адам для Єви 
 
Яблук на снідання.
 
 
 
І поснідали обоє, 
 
І пішли вздовж раю,
 
І їм сонечко спочило 
 
У самого краю.
 
 
 
І обоє разом стали, 
 
Богу помолились, 
 
І під деревом крислатим 
 
Спати положились.
 
 
XVIII
 
 
Спить Адам, но змій лукавий 
 
Сну чогось не має 
 
І до себе на пораду 
 
Всіх чортів скликає.
 
 
 
І злетілися чортяки, 
 
Бездну всю зайняли, 
 
І, як слуги перед паном, 
 
Перед змієм стали.
 
 
 
І говорить їм лукавий: 
 
«Діти мої, діти! 
 
Полетіть мені до раю, 
 
Вісті принесіте.
 
 
 
Чогось скучно мені стало, 
 
Нічого робити,-
 
Тра щось думати, гадати. 
 
Щоб людей згубити!»
 
 
 
І сто тисяч підійнялось, 
 
З бездни полетіло, 
 
Полетіло, понеслося, 
 
Де сонечко сіло.
 
 
 
І в годині повернулись, 
 
Змію розказали, 
 
Що у раю край дороги 
 
Адам з Євой спали.
 
 
 
І піднявся змій лукавий, 
 
Зо всіма простився, 
 
І ще до світу, до рання, 
 
У раю з'явився.
 
 
 
І звинувся - й перескочив 
 
Річку вогневую, 
 
І в садочку обвинувся 
 
На яблуньку злую.