Лірникові думи

XXVII
 
 
Матір божа тогді спала
 
На горі Оливній,
 
І над нею сни снувались
 
І страшні, і дивні.
 
 
 
І прийшов до неї господь,
 
Став її питати:
 
«Ой чи спиш ти, чи ти чуєш,
 
Рідна моя мати?»
 
 
 
«Ой, спала я, милий сину,
 
Спала, та збудилась,
 
І о тобі, все о тобі
 
Річ страшная снилась.
 
 
 
Виділа я, що ти, сину,
 
У саду молився,
 
Що опівночі з жидами
 
Іуда явився.
 
 
 
І зв’язали тобі, сину,
 
Пречистії руки
 
І повели до Кайяфи
 
На страшнії муки.
 
 
 
Тебе збили, ісплювали,
 
К стовпу прикували
 
І вінок терновий сплели
 
І коронували.
 
 
 
І із голови твоєї
 
Страшно кров спливала,
 
І плоть твоя пресвятая,
 
Як кора, спадала.
 
 
 
А потому, на Голгофі,  [25]
 
До хреста прибили
 
І ребро твоє святеє
 
Копієм пробили...»
 
 
 
«Все те правда, - господь каже, -
 
Все те живо буде:
 
Все те маю я терпіти
 
За мир і за люди!»
 
 
XXVІІІ
 
 
Наступає жильний вечір  [26]
 
Сонечко згасає, 
 
І апостолів до себе 
 
Господь зазиває.
 
 
 
І зійшлися всі дванадцять. 
 
Просить господь сісти 
 
І зачав вечерю тайну 
 
З ними разом їсти.
 
 
 
Повечеряв разом з ними, 
 
Зо всіма простився 
 
І пішов від них до саду, 
 
І в саду молився.
 
 
 
І молився... і кровавий 
 
З него піт котився. 
 
Аж опівночі з жидами 
 
Іуда явився.
 
 
 
І невірнії зв'язали 
 
Христу-богу руки, 
 
І повели до Кайафи 
 
На страшнії муки.
 
 
 
Стали бити і плювати, 
 
До стовпа кували 
 
І на голову пречисту 
 
Тернину наклали.
 
 
 
І струями по всім тілі 
 
Кров його спливала, 
 
І плоть його пресвятая, 
 
Як кора, спадала...
 
 
 
Аж приходить і Іуда, 
 
Як глянув на муки - 
 
Грішми в землю, а сам плаче, 
 
Ходить, ломить руки.
 
 
 
Наостаток з того жалю 
 
Прибігає к лісу, 
 
І у лісі на осиці 
 
Віддав душу бісу.
 
 
XXIX
 
 
А тим часом на Голгофу, 
 
Стали бога вести 
 
І звалили хрест на него 
 
І казали нести.
 
 
 
І іде він, і несе хрест, 
 
Силоньки немає: 
 
Що пройде їднії гони - 
 
Да й із ніг спадає.
 
 
 
І за брамою звалився, 
 
І не може встати. 
 
Аж несе їден убогий 
 
Яйця продавати.
 
 
 
І кладе він їх під браму, 
 
Бога підіймає.
 
Підіймає і хрест тяжкий 
 
Нести помагає.
 
 
 
От і сама Гологофа, 
 
Вбогий повернувся... 
 
Коли гляне... його кошик 
 
Злотом нагорнувся.
 
 
 
Да і яйця межи злотом 
 
Були - не пропали, 
 
Ще й, на диво,- крашанками 
 
Й писанками стали.
 
 
 
І відтогді стали й люде 
 
Писанки писати.
 
І в Великдень всіх знайомих 
 
Ними дарувати.
 
 
 
А тим часом на Голгофі 
 
Хрест уґрунтували 
 
І на нему Христа-бога 
 
Страшно розіпняли.
 
 
 
Розіпняли... руки й ноги 
 
Цвяхами прибили 
 
І ребро його святеє 
 
Копієм пробили.
 
 
XXX
 
 
Тяжко мучиться наш господь, 
 
Тяжко умирає, 
 
І із жалю все замовкло, 
 
Голосу не має.
 
 
 
Тілько горобці погані 
 
Понад хрест літали, 
 
І літали, і скакали, 
 
І «жив-жив» кричали.
 
 
 
Терпів господь милосердний, 
 
Далі став казати:
 
«Всяку птицю я приймаю, 
 
Буду доглядати.
 
 
 
Горобця лиш не догляну 
 
І не нагодую. 
 
І нечистому на волю 
 
Погань ту дарую».
 
 
 
І узяв їх чорт у руки, 
 
Да і доглядає, 
 
І на Семена  [27] мірками 
 
Всіх переміряє.
 
 
 
Міряє їх в очереті 
 
І мірчук збирає, 
 
І дну міру зоставляє, 
 
Дев'ять мір пускає.
 
 
 
І від Семена до весни, 
 
То і діти знають, 
 
Горобці всі табунами 
 
По світі літають.