Лірникові думи

 
 
«Га, не міряв же я неба,- 
 
Став він промовляти,-
 
Ану, стану ланцюгами 
 
Море грунтувати!»
 
 
 
Ізробив він шкляну хату, 
 
Ланцюги чіпляє 
 
І із нею кораблями 
 
В море виїжджає.
 
 
 
І на самій середині 
 
Увійшов до хати, 
 
І казав себе помалу 
 
В море опускати.
 
 
 
І от в море щораз глибше 
 
Соломон спускався, 
 
І що море в собі має-
 
Все то роздивлявся.
 
 
 
Опускався ... ба вже й мало 
 
Ланцюга бог має, 
 
Аж тут рак до него лізе 
 
І його вітає:-
 
 
 
«Здоров, царю Соломоне! 
 
З моря підіймайся:
 
Дно побачити морськеє 
 
Ти не сподівайся.
 
 
 
Двадцять літ жию я в морі 
 
І донизу йду я, 
 
Но дна моря не дістати, 
 
Поки не умру я.
 
 
 
Може, ти і дна достанеш, 
 
Як ланцюг урветься, 
 
Но вже світу повидати 
 
Більше не прийдеться!.»
 
 
 
І не зміряв він і моря, 
 
Як не зміряв неба, 
 
І пізнав він, що тих річів 
 
Міряти не треба.
 
 
XXII
 
 
Но не так-то швидко, люде, 
 
Теє все робилось, 
 
Як писалось на папері, 
 
Як нам говорилось.
 
 
 
Соломон прийшов до себе 
 
Да і нагадався,
 
Що йому на світі жити 
 
Тілько рік остався.
 
 
 
А тут він іще давненько 
 
Мав то на предміті, 
 
Що безсмертна гора їдна 
 
Єсть на білім світі.
 
 
 
Що до неї лиш достатись -
 
Вічне можна жити. 
 
Давай туди доставатись - 
 
Нічого робити!
 
 
 
Узяв хліба, узяв солі, 
 
Помолився богу.
 
Вийшов тихо із палацу 
 
І пішов в дорогу.
 
 
 
І іде він, а бог з неба 
 
Тілько поглядає: 
 
«Соломоне. Соломоне! -
 
Стиха промовляє,-
 
 
 
Хоть крутися, не вертися, 
 
Нічого діяти: 
 
Видно діло, годі жити, 
 
Треба умирати.
 
 
 
Хоть крутися, не вертися, 
 
Смерть перед тобою, 
 
Ти якраз зійдешся з нею 
 
Під горою тою».
 
 
XXIІІ
 
 
Де стоїть гора безсмертна -
 
Колись люде знали, 
 
Лиш тепер - нещастя наше -
 
Всі позабували.
 
 
 
На горі тій жили люде 
 
І не умирали. 
 
Били камінь під горою, 
 
Хмари будували.
 
 
 
І явився до них господь, 
 
Каже все лишити і, 
 
як тілько можна скоро,
 
Домовину збити.
 
 
 
Каже збити домовину 
 
Да і гріб копати: 
 
«Скоро син сюда Давидів 
 
Прийде умирати!»
 
 
 
І пішли всі, дошки пилять, 
 
Тешуть і рубають, 
 
Незабавом під скалою 
 
Й яму начинають.
 
 
 
Аж приходить син Давидів, 
 
Сумно поглядає:
 
«Що то, люде, з того буде?» - 
 
Він людей питає.
 
 
 
«Єсть на світі цар премудрий,-
 
Став їден казати. -
 
Він зоветься Соломоном 
 
І іде вмирати.
 
 
 
І ми робим домовину, 
 
Да і гріб копаєм, 
 
А який він, коли прийде,-
 
Ми й самі не знаєм!»
 
 
XXІV
 
 
От тобі й гора безсмертна! 
 
Думав вічне жити,
 
Аж приходиться на нії 
 
Голову зложити.
 
 
 
Що Ж робити? ЯК зложити, 
 
Не буду втікати! 
 
Мудрий вміє в світі жити, 
 
Вміє і вмирати.
 
 
 
«А чи маєте ви міру?» -
 
Соломон питає. 
 
«А бог її святий має»,-
 
Хтось відповідає.
 
 
 
«Соломон із мене ростом,-
 
Беріть з мене міру!» 
 
І узяли з него міру 
 
На чистую віру.
 
 
 
Зняли міру і по нїї 
 
Домовину збили, 
 
А по тії домовині 
 
Й яму припустили.
 
 
 
Припустили і скінчили, 
 
«Почекайте, люде! 
 
Ану, ваша домовина 
 
Чи до міри буде?»
 
 
 
«Ану, справдії - кажуть люде,-
 
Ляж у домовину. 
 
Чи якраз вона пристане 
 
Давидову сину?»
 
 
 
І пристала домовина, 
 
Ніби вона сама. 
 
«Ану, в яму опустіте: 
 
Чи пристане яма?»
 
 
 
Опустили його в яму: 
 
«Ну, спасибі, люде, 
 
Засипайте Соломона, 
 
Другого не буде!»
 
 
(5-7 листопада 1856 р.)
  
5. БОГ НА ЗЕМЛІ 
 
І