Лірникові думи

X
 
 
А тим часом що день божий 
 
Дощики спадали; 
 
Всюди гори і долини 
 
Зеленіти стали.
 
 
 
Ліс, травиця і пашниця 
 
Стали виростати.
 
Но даремне: що минуло 
 
Тому не бувати. 
 
 
 
На аршин трава піднялась -
 
Да і засихає. 
 
За Адамову травицю 
 
Ліс відповідає.
 
 
 
То, що мохом називали 
 
Допотопні люде, 
 
Бур'яном у нас зоветься 
 
Да і зватись буде.
 
 
 
А що люде, бідні люде 
 
На що ізвелися! 
 
Як комахи, комашнями 
 
Тілько завелися.
 
 
 
Ниньки родиться на радість, 
 
Завтра умирає;
 
Ранком грає против сонця, 
 
Вечором згниває.
 
 
 
Но й за теє ми повинні 
 
Господа хвалити, 
 
Що й такими нам позволив 
 
В білім світі жити.
 
 
Додаток
 
 
Загорділи великани 
 
Бога прогнівили 
 
І пропали з світу сего, 
 
Ніби і не жили.
 
 
 
І пропали - як не жили! 
 
Пам'ять стеребилась. 
 
Аж недавно (кажуть люди) 
 
Їх нога з'явилась.
 
 
 
І у Києві чи Львові,-
 
Бог то святий знає-
 
Серед церкви нога тая 
 
Баню підпирає. 
 
 
(14 вересня 1856 р.)
  
3. ЦАР ДАВИД  [8]
 
І
 
 
Був колись-то цар на світі, 
 
Що Давидом звався, 
 
Спав на сріблі, в діамантах, 
 
В золото вбирався.
 
 
 
Палац в него був на диво: 
 
Стеля вся шкляная, 
 
І над стелею ходила 
 
Рибка золотая.
 
 
 
Стіни в перлах-діамантах, 
 
В люстрах вся підлога, 
 
І на милю вкруг палацу 
 
Срібная дорога.
 
 
 
Да і жінка гарна була, 
 
Нічого казати: 
 
Лиш поглянути на нюю, 
 
Гріх не покохати.
 
 
 
Тілько б жити-поживати 
 
Та молитись богу, 
 
Но Давид пішов з розкоші 
 
Не на ту дорогу.
 
 
 
Люди охали, стогнали, 
 
З голоду вмирали, 
 
А Давид, що тілько бачив, 
 
Грабив напропали.
 
 
 
Дівчат гарних й молодиців 
 
Зводив він нінащо. 
 
Через него й його жінка 
 
Пустилась в ледащо.
 
 
 
Стид і сором, віра й правда 
 
Все то замирало. 
 
Повернулось все в палацах 
 
І пуття не мало.
 
 
II
 
 
І задумав бог Давида 
 
До пуття привести. 
 
Нарядився купцем дальнім, 
 
Став товари везти.
 
 
 
Їздив всюди й до Давида 
 
В місто заїжджає. 
 
Давид чує: «Купець дальній» 
 
В гості запрошає.
 
 
 
І приїхав купець дальній. 
 
Став Давид питати: 
 
«Звідки, купче чужоземний? 
 
Що маєш продати?»
 
 
 
Купець каже: «Я з Єгипту. 
 
Найясніший царю, 
 
Но при собі на сю пору 
 
Не маю товару.
 
 
 
Все-м розпродав меж царями 
 
Що йно мав продати; 
 
Тепер хочу в тебе, царю. 
 
Палац торгувати!»
 
 
 
«Много грошей, купче, маєш, 
 
В тім надію маю. 
 
Лиш чи будемо сватами. 
 
Того я не знаю.
 
 
 
Як насиплеш тілько злота, 
 
Що всі мої люде
 
Наберуться, кілько зможуть, 
 
То твій палац буде!»
 
 
 
«Все то буде, ясний царю! -
 
Купець одвічає.-
 
Нехай тілько цар вельможний 
 
Свій народ скликає!»
 
 
III
 
 
Затрубили рано труби,-
 
Голос розіллявся; 
 
І до ранку до другого 
 
Весь народ зібрався.
 
 
 
І повів їх купець дальній 
 
Меж високі гори, 
 
І в минуті стали гори, 
 
Як золоте море.
 
 
 
«Беріть, люде! - купець каже 
 
Доки вволю буде!» 
 
І зачали злото брати 
 
Давидові люде.
 
 
 
Брали, брали і ховали, 
 
Далі перестали. 
 
«Годі з нас! ми всі довальні!» 
 
Разом закричали.
 
 
 
Закричали й розійшлися, 
 
Звідки хто узявся. 
 
І з Давидом меж горами 
 
Лиш купець остався.
 
 
 
«А що, царю! - купець каже. 
 
Не програєсь, може?» 
 
Но Давид йому говорить: 
 
«Не спіши, небоже!
 
 
 
Чия хата, того й правда. 
 
А не дам нічого. 
 
Та ще дякуй, як тебе я 
 
Випущу живого!»
 
 
 
«Твоя правда, ясний царю. 
 
Все ж таки годиться 
 
Нам з тобою, ясний царю, 
 
У людей судиться.
 
 
 
Живі люде не розсудять-
 
До вмерлих підемо: 
 
Там в півночі на могилах 
 
Правду ми найдемо».