Приказки

  
ЧУПРИНА
 
 
 
Питалися ко­за­ка:
 
«Що то за при­чи­на,
 
Що в вас го­ла го­ло­ва,
 
А звер­ху чуп­ри­на?»
 
«А при­чи­на то та­ка:
 
Як на війні зги­ну -
 
Мене ан­гел по­не­се
 
В не­бо за чуп­ри­ну».
 
Питаються му­жи­ка:
 
«Що то за при­чи­на,
 
Що в вас го­ла го­ло­ва,
 
А звер­ху чуп­ри­на?»
 
«А при­чи­на то та­ка:
 
Нас біда обсіла -
 
Голимося до крівлі,
 
Щоб куз­ка не їла!»
 
 
  
ЗГУБА ДУШІ
 
 
 
Раз про­па­ла на сте­пу
 
В чу­маків со­ки­ра,
 
До од­но­го всі взя­лись:
 
«Ти та й ти, псявіро!..»
 
Той їх го­дить, ха­ме­нить,
 
Той їм роз­ва­жає,
 
Вже й кля­неться на чім світ,
 
Богом при­ся­гає…
 
Ні! Не вірять! Аж чу­мак
 
Против не­ба гля­нув:
 
«Коли я со­ки­ру взяв,
 
Най я ля­хом ста­ну!..»
 
«Стій, чу­ма­че, не гу­би
 
Ні душі, ні віри!
 
Вірим-вірим! Ти не брав
 
Нашої со­ки­ри!»
 
 
  
НЕ МОЇ НОГИ
 
 
 
Серед лісу, се­ред гаю
 
У неділешній обід
 
Заснув му­жик у чо­бо­тях,
 
Прокинувся без чобіт.
 
Прокинувся, про­тер очі,
 
Разів кілька позіхнув,
 
Разів кілька босі но­ги
 
З по­дивлінням по­вер­нув.
 
«Не мої се,- ка­же,- но­ги,
 
Присягаю на чім світ,
 
Бо мої в чо­бо­тях бу­ли,
 
А сі - босі, без чобіт!»
 
 
  
ЗАГАДКИ
 
 
 
Позбирались ду­качі,
 
Добре підгу­ля­ли.
 
«Давай, Мош­ку, за­га­док!» -
 
До жид­ка прис­та­ли.
 
А жи­док собі бім-бім,
 
Пейси підви­ває:
 
«Як зав­да­ти, так зав­дам,
 
А хто не вга­дає?»
 
А ті ка­жуть: «Не жу­рись!
 
За то бу­де пла­та.
 
Хто не ска­же, що то є,
 
Заплатить ду­ка­та».
 
«Угадайте ж,- ка­же жид,-
 
Що удень чорніє,
 
Що біліє уночі,
 
А ран­ком синіє?»
 
«Добре!» - ка­жуть.
 
От прий­шли -
 
Гадали-гадали,
 
Далі ба­чать, що не сил,
 
По ду­ка­ту да­ли.
 
«Що ж то, Мош­ку, та­ке є?» -
 
Жидюка пи­та­ють.
 
А той: «Гирс­ти! Що то є?
 
А я почім знаю?»
 
«Ну ж бо, Мош­ку, не жар­туй!»
 
«Та жар­ти до ка­та,
 
Я і сам собі даю
 
Цілого ду­ка­та!»
 
 
  
САМ ПОЇДУ!
 
 
 
Що зас­лаб­не, бу­ло, жид
 
І ра­би­на про­сить,
 
Рабин тілько з-за две­рей
 
Палицю ви­но­сить
 
Та й па­хол­ка сво­го шле
 
З нею до сла­бо­го…
 
От па­хо­лок ку­ру­вав
 
Жида не їдно­го.
 
Аж раз якось до­ве­лось
 
Слабу ку­ру­ва­ти;
 
От па­хо­лок і прий­шов,
 
Щоб па­ли­цю взя­ти.
 
А той ка­же: «Хто сла­бий?
 
Чи жид, чи жидівка?»
 
«Не жид,- ка­же,- а їдна
 
Молода жидівка».
 
Рабин жи­во із стільця,
 
Палиці й ні сліду.
 
«Живо коні! У, біда!
 
Сам,- ка­же,- поїду!»
 
 
26 фев­ра­ля
  
ВОВКИ
 
 
 
«Чого, жид­ку, так збілів?
 
Що з то­бою ста­лось?»
 
«Ах, за мною че­рез став
 
Аж сто вовків гна­лось!»
 
«Бог з то­бою!.. Сто вовків!..
 
Та б се­ло по­чу­ло…»
 
«Та во­но пак і не сто,
 
А п’ятде­сят бу­ло».
 
«Та й п’ятде­сят ди­во в нас…
 
Де б їх стільки взя­лось?»
 
«Ну Іван­цю! Не­хай так,
 
Але де­сять гна­лось».
 
«Та і де­сять не бу­ло!
 
Знать, один усього?»
 
«А як один? Аби вовк!
 
Страшно і од­но­го…»
 
«А мо­же, то і не вовк!»
 
«А що ж то хо­ди­ло?
 
Таке си­ве та ма­ле,
 
А хвос­тик, як ши­ло».
 
 
  
ГОЛОДНИЙ ЖИД
 
 
 
Небагато орен­дарі
 
В са­баш на­ва­ри­ли
 
Та й, на ли­хо, убо­го­го
 
Їсти зап­ро­си­ли.
 
А убо­гий, ще й го­лод­ний,
 
На то не вва­жає:
 
Як при­пав­ся га­ти­ли­ти -
 
Як у тор­бу пхає.
 
Та і ні вже як од мис­ки
 
Біду одірва­ти,
 
Ото во­ни й за­ду­ма­ли
 
Дечого пи­та­ти.
 
«Чи маєш ти,- ка­жуть,- батька?»
 
А той ка­же: «Маю!»
 
Їсть і ка­же: «Батька маю,
 
І ще й ма­му маю…»
 
 
  
СТРАШНИЙ СУД
 
 
 
В страш­но­суд­ную неділю
 
Ксьондз ка­зан­ня го­во­рив,
 
Став за бо­жий суд ка­за­ти
 
Та й, на гріх, пе­ре­со­лив.
 
Слухав-слухав бідний ма­зур,
 
Далі тя­женько здих­нув,
 
Подивився на Jezu­sa
 
Й го­ло­вою по­хит­нув.
 
«Коли так,- про­мо­вив,- Jezu,
 
Ти су­ди­ти нас бу­деш,
 
То, будь пев­ний, сам, як па­лець,
 
Серед раю за­жи­веш!»