Приказки

  
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ
 
 
 
Стали ко­лись Хмельницько­го
 
Ляхи підмов­ля­ти,
 
Щоби на­шу Ук­раїну
 
З Польщею з’єдна­ти.
 
А Хмельницький їм го­во­рить:
 
«Сядьте, добрі лю­ди!
 
Послухайте мої бай­ки,
 
Чи прав­ди­ва бу­де?..
 
Ото був собі гос­по­дар,
 
Мав їдно­го си­на,
 
І лю­бив він йо­го щи­ро -
 
Сказано, ди­ти­на…
 
Любив йо­го, як ди­ти­ну,
 
Годив, як па­няті;
 
Але в то­го чо­ловіка
 
Був і вуж при хаті.
 
І, бу­ва­ло, як ди­ти­на
 
За обід сідає,
 
В тую по­ру із-під печі
 
І вуж вилізає…
 
І що ди­тя йо­му ки­не,
 
Що са­мо упа­де,
 
Вуж полізе поз­би­рає,
 
Вуж і то­му ра­дий!..
 
Але раз ди­тя по­ча­ло
 
Із ву­жем дро­чи­тись,
 
Дрочилося-дрочилося,
 
Далі ста­ло би­тись.
 
Вуж до піни розізлив­ся,
 
Укусив ди­ти­ну;
 
Аж над­хо­дить і гос­по­дар
 
В ту ли­ху го­ди­ну…
 
Як уда­рив по ву­жеві,
 
То хвіст і ос­тав­ся,
 
А вуж, жи­вий, та безх­вос­тий,
 
У но­ру схо­вав­ся…
 
Нема в хаті вже ди­ти­ни,
 
І ву­жа не ста­ло;
 
А тим ча­сом гос­по­дарст­во,
 
Як во­да, спли­ва­ло.
 
В рік іспли­ла вся маєтність,
 
Всі йо­го по­жит­ки,
 
Ба вже й на нім не ос­та­лось
 
Ні руб­ця, ні нит­ки.
 
Іде, бідний, до во­рож­ки;
 
Світить во­на свічі,
 
Посиділа-погадала,
 
Каже: «Чо­ловіче!
 
Мав-ись,- ка­же,- чо­ловіче,-
 
Ти ву­жа хатнього!
 
Все ба­гатст­во, вся маєтность -
 
Все бу­ло від нього.
 
А як ти з ним пос­ва­рив­ся,
 
А мо­же, й по­бив­ся,
 
То ото ж ти че­рез теє
 
Усього ли­шив­ся!..»
 
Повертається гос­по­дар
 
До своєї ха­ти,
 
Прислонився ко­ло печі
 
Та й став ву­жа зва­ти…
 
Вилізає вуж безх­вос­тий
 
Та й став го­во­ри­ти:
 
«Ні вже,- ка­же,- чо­ловіче,
 
Разом нам не жи­ти!
 
Скілько ти на ме­не гля­неш -
 
Зараз при­га­даєш,
 
Що довіку че­рез ме­не
 
Ти си­на не маєш!
 
Скілько я на те­бе гля­ну,
 
Зараз при­га­даю,
 
Що довіку че­рез те­бе
 
Я хвос­та не маю.
 
Буду тобі, чо­ловіче,
 
Все доб­ро ро­би­ти,
 
Але ра­зом із то­бою
 
Я не бу­ду жи­ти!..»
 
Отак во­но, добрі лю­ди!
 
Польща - то ди­ти­на,
 
Король польський - то гос­по­дар,
 
А вуж - Ук­раїна!..»
 
 
  
МОШКОВА ПІСНЯ
 
 
 
Колись Мош­ко улю­бив­ся
 
У на­шу дівчи­ну.
 
То, бу­ва­ло, все співає
 
В ли­хую го­ди­ну:
 
«Світить місяць, світить,
 
І сон­ця не тре­ба,-
 
Він не впа­де з не­ба,
 
Бо доб­ре дер­житься.
 
Ой там край Ду­наю
 
Голуби літа­ють,-
 
Най собі літа­ють,
 
Бо я їх не спійму.
 
Сів заєць на дубі,
 
Оріха ку­сає…
 
Бо він виг­ля­дав
 
Милої ко­хан­ки.
 
Сів заєць на дубі,
 
А я ко­ло ду­ба.
 
Як ти мені лю­ба,
 
Сказати не мо­жу!»
 
 
  
ХТО КОГО ЛУЧЧЕ
 
 
 
Бився Мош­ко із Гав­ри­лом
 
Та й потім хва­лив­ся:
 
«Ото,- ка­же,- на яр­мар­ку
 
Я з Гав­ри­лом бив­ся!
 
Він на ме­не із ло­ма­ком
 
По пле­чах ма­ха­ло.
 
А я йо­му все з яр­мур­ком
 
По носі да­ва­ло!»
 
«Та слав­но ж ви, Мош­ку, би­лись…
 
А хто ж ко­го луч­че?»
 
«Та Гав­ри­ло ме­не луч­че,
 
А я йо­го луч­че!»
 
 
  
НЕВИННИЙ МОШКО
 
 
 
«Куди, Мош­ку, так ідеш?»
 
«На війну ви­ход­жу!»
 
«А чо­го ж то пізно так?»
 
«Ще два-три по­ло­жу!»
 
«А як те­бе ча­сом хто
 
Схоче по­ло­жи­ти?»
 
«А ко­му ж я ви­нен що?
 
За що ж ме­не би­ти?»
 
 
  
ТРИ ПИТАННЯ
 
 
 
Рабин:
 
«Чого півень, як співає,
 
Очі зак­ри­ває?»
 
Мошко:
 
«Того, дев­не, що на­пам’ять
 
Свою пісню знає».
 
Рабин:
 
«Чого ко­лись по дра­бині
 
Ангели зліза­ли?»
 
Мошко:
 
«Бо ще бу­ли мо­лодії,
 
Мало пір’я ма­ли».
 
Рабин:
 
«Чого мо­ре так со­ло­не,
 
Що не мож­на пи­ти?»
 
Мошко:
 
«Бо по­гані осе­ледці
 
Мали за­се­ля­ти».
 
 
  
ЧИ ДАЛЕКО ДО НЕБА
 
 
 
«Що п’ять верс­тов - то й кор­шом­ка,
 
Нічого й лічи­ти,
 
Бо п’ять верс­тов як проїдеш,
 
Треба й відпо­чи­ти.
 
Ото їдуть із яр­мар­ку
 
Двоє гос­по­дарів,
 
У каж­до­го віз по­ряд­ний,
 
Воликів по парі.
 
Їдуть собі по­ма­леньку,
 
Грошенята ма­ють,
 
Полягали на со­ломі -
 
Та й ду­му га­да­ють.
 
Далі їден про­бу­див­ся
 
З гли­бо­кої ду­ми,
 
Повернувся на со­ломі.
 
«Чи спиш,- ка­же,- ку­ме?»
 
«Що го­во­риш?» - дру­гий ка­же.
 
«Чи спиш, я пи­таю».
 
«Та не сплю ще,- ка­же,- ку­ме,
 
Тілько що дрімаю!»
 
«Не дрімай же на го­ди­ну
 
Та глянь про­тив не­ба,
 
Скілько б верс­тов так до не­ба
 
Проїхати тре­ба?»
 
«Та бог йо­го свя­тий знає
 
І добрії лю­ди…
 
Я ду­маю, що не більше,
 
Як п’ять верс­тов, бу­де».
 
«Гуттю, ку­ме!.. Та се ба­ба
 
Тобі наб­ре­ха­ла…
 
Та як­би п’ять верс­тов бу­ло,
 
Там корш­ма б сто­яла!»