Приказки

18 ап­ре­ля
  
САМА УЧИТЬ
 
 
 
Біжить дівка; в ру­ках кур­ка,
 
Сито під пах­вою.
 
Аж ди­виться - спо­чи­ває
 
Козак під вер­бою.
 
Розпалилася дівчи­на,
 
Гвалтом чо­гось хо­че:
 
То підійде, то заг­ля­не
 
Козакові в очі.
 
То пус­титься утіка­ти,
 
То знов підсту­пає.
 
«Та чо­го ж ти утікаєш?» -
 
Козак про­мов­ляє,
 
«Який змис­ний!.. Утікаєш!..
 
Еге!.. Не втіка­ти?!
 
Я вже ба­чу, що ти хо­чеш!
 
Бодай не ка­за­ти!..»
 
«Та дур­на ти! Втек­ла б кур­ка!
 
Як тут що зро­би­ти?»
 
«Який змис­ний!.. Втек­ла б кур­ка?!
 
А си­том нак­ри­ти!..»
 
Не знав ко­зак, що ро­би­ти, -
 
Сама на­учає…
 
Козак жи­во ви­дер кур­ку,
 
Ситом нак­ри­ває.
 
Кладе дівку під вер­бою,
 
Зміряв, як го­диться…
 
Пішла дівка до­ро­гою -
 
І не нах­ва­литься…
 
 
18 ап­ре­ля
  
УКАЗ
 
 
 
Їде ко­зак до­ро­гою,
 
Дівку на­ди­бає;
 
Вийняв папір з-за па­зу­хи
 
Та й її чи­тає:
 
«І про­чая, і про­чая…
 
По се­му ука­зу
 
Кожна дівка ко­за­кові
 
Довжна дать по ра­зу!»
 
«Чуєш, дівко, що в указі?»
 
«Та чую, ко­за­че».
 
І вже ж ра­да-то, пся­юха,
 
Аж ма­ло не ска­че!
 
Ізліз ко­зак, покріпив­ся,
 
На ко­ня сідає,
 
А дівчи­на підійня­лась
 
Та й ще за­ба­гає:
 
«А приг­лянься-но, ко­за­че,
 
До то­го ука­зу:
 
Чи не­ма там на­пи­са­но,
 
Щоб іще по ра­зу?»
 
 
18 ап­ре­ля
  
ЧИ ДАЛЕКО ДО КИЄВА
 
 
 
Питаються якось хлоп­ця
 
Подорожні лю­ди:
 
«Чи ба­га­то верс­тов, си­ну,
 
До Києва бу­де?»
 
«А не знаю, - хло­пець ка­же, -
 
Було вісімнад­цять,
 
Тепер мен­ше, ли­бонь, ста­ло,
 
Здається, сімнад­цять!»
 
«Що ж то, си­ну, за при­го­да
 
Така при­лу­чи­лась?»
 
«Та при­го­да не при­го­да -
 
Верства по­ва­ли­лась!»
 
 
  
НА КАЛИТКУ
 
 
 
Прийшов му­жик до крам­ниці,
 
Сукно ог­ля­дає…
 
Перекинув штук зо двад­цять -
 
Все не до­би­рає…
 
Аж заг­ля­нув десь кар­ма­зин:
 
«Дай-но, жид­ку, то­го!..»
 
Розвертає, ог­ля­дає:
 
«Се хіба нічо­го!..»
 
Виміряє се­ре­ди­ну:
 
«А хо­ди-но, жид­ку!..
 
Ото звідси мені, жид­ку,
 
Виріж на ка­лит­ку!»
 
 
  
ДОПИТАЛАСЬ
 
 
 
Прийшов му­жик із праз­ни­ка,
 
Празник доб­ре вдав­ся:
 
Посиніла кру­гом шия,
 
І чуб підійняв­ся.
 
Прийшов в ха­ту - ані сло­ва…
 
На лаві сідає.
 
Аж підхо­дить мо­ло­ди­ця,
 
Мужа ог­ля­дає:
 
«А чо­го то в те­бе шия
 
Вкрита си­ня­ка­ми?»
 
«Та то, ма­буть, од вишнівки,
 
Що пив із по­па­ми!»
 
«А хто ж тобі, чо­ловіче,
 
Чуба мав нам­ня­ти?»
 
А той з ла­ви та до неї:
 
«А знаєш мов­ча­ти?!»
 
 
  
ТРЕБА ВСЮДИ ПРИЯТЕЛЯ МАТИ
 
 
 
Прийшла в церк­ву ста­ра ба­ба,
 
Свічок на­ку­пи­ла;
 
Де бу­ла яка іко­на,
 
Всюди поліпи­ла.
 
Іще па­ра ос­тається,
 
Де їх приліпи­ти?..
 
«Ага! - ка­же.- По­шу­каю
 
Святого Ми­ки­ти!»
 
Найшла ба­ба і Ми­ки­ту -
 
Святий чор­та ціпить!..
 
Бере од­ну йо­му ста­вить,
 
Другу чор­ту ліпить!..
 
Видять лю­ди й роз­ва­жа­ють,
 
Щоб там не ліпи­ла.
 
«Що ти, ба­бо,- ка­жуть,- ро­биш?
 
Та ж то вра­жа си­ла!..»
 
Але ба­ба обер­ну­лась:
 
«Не судіте, лю­ди!
 
Ніхто то­го не відає,
 
Де по смерті бу­де!..
 
Чи у небі, чи у пеклі
 
Скажуть віку­ва­ти;
 
Треба всю­ди, добрі лю­ди,
 
Приятеля ма­ти!..»
 
 
  
ЧУЖАЯ ДИТИНА НЕ ТО, ЩО РІДНА
 
 
 
Ой не тая, мій си­ноньку,
 
Година нас­та­ла,
 
Щоб чу­жая ди­ти­нонька
 
За рідную ста­ла.
 
Нар[одна] пісня
 
Журилися муж з жо­ною,
 
Що дітей не ма­ли;
 
Далі взя­ли та й під старість
 
Сироту прий­ня­ли.
 
Росте тая си­ро­ти­на,
 
Так їм по­ма­гає!
 
Але ста­рий, як чу­жо­му,
 
Все не довіряє.
 
Та вже, ма­буть, не­да­рем­не
 
Примовляють лю­ди,
 
Що ди­ти­нонька чу­жая
 
За рідну не бу­де!..
 
Доростає літ ди­ти­на,
 
Вже по­ра б же­ни­ти,
 
Пора б уже гос­по­дарст­во
 
З си­ном поділи­ти.
 
Але ста­рий ду­же хо­че
 
Щирість йо­го зна­ти
 
І за­ду­мує, як си­на
 
На спро­бу­нок взя­ти.
 
Повертає раз від па­на
 
Та й став го­во­ри­ти:
 
«Жінко ми­ла, си­ну ми­лий,
 
Годі мені жи­ти!
 
Розгнівався пан на ме­не,
 
Повішати хо­че!
 
І я взавт­ра, як той злодій,
 
Сплющу свої очі.
 
Достань, жінко, з скрині гроші,
 
Треба поділи­ти…
 
Треба свою ос­тат­нюю
 
Волю учи­ни­ти».
 
Стара, бідна, як ди­ти­на,
 
Плаче і ри­дає;
 
Бере ключі у ста­ро­го,
 
Скриню відми­кає.
 
А у скрині ка­зан гро­шей -
 
Самії ду­ка­ти!..
 
Ледве-ледве ста­рий з си­ном
 
Здужали підня­ти.
 
Висипали на підло­гу,
 
От ста­рий сідає
 
І з ду­катів шти­ри ку­пи
 
Рівних на­гор­тає.
 
І го­во­рить: «Пер­ша ку­па
 
На по­хо­рон бу­де,
 
Щоби ме­не, як го­диться,
 
Спом’янули лю­ди!..
 
Друга ку­па тобі, жінко,
 
Тобі, моя ми­ла!
 
Бо ти ж ме­не, як матінка,
 
Старого лю­би­ла!..
 
Третя ку­па не­хай бу­де
 
Тобі, ми­лий си­ну,-
 
Ти був мені, ми­лий си­ну,
 
За рідну ди­ти­ну.
 
А чет­вер­та ку­па гро­шей
 
Най бу­де для то­го,
 
Хто да ши­бе­ни­цю взавт­ра
 
Потягне ста­ро­го!..»
 
А си­но­чок ісхо­пив­ся,
 
За гроші ру­кою:
 
«Я по­тяг­ну вас, та­ту­ню!
 
Най бу­дуть за мною!»
 
Здихнув ста­рий, підійняв­ся
 
Та й по­чав ка­за­ти:
 
«Іди, хлоп­че пре­по­га­ний,
 
Іди з мої ха­ти!
 
Прийняв те­бе я до се­бе
 
Малим си­ро­тою,
 
Побивався дні і ночі,
 
Не спав над то­бою…
 
Тілько й ду­мав, що із те­бе
 
Буду поміч ма­ти…
 
А ти сам го­тов на ме­не
 
Руку підійня­ти…
 
Іди ж собі, пре­по­га­ний,
 
Звідки ти узяв­ся,
 
Та й не зга­дуй, що ти в ме­не
 
Сином на­зи­вав­ся!»
 
Хлопець вий­шов. Ста­рий пла­че:
 
«Правда, добрі лю­ди,
 
Що ди­ти­нонька чу­жая
 
За рідну не бу­де!..»