Думи і мрії

Ялта, 1898
  
«ПОРВАЛАСЯ НЕСКІНЧЕНА РОЗМОВА…» 
 
 
пам’яті C. M. 
 
 
 
 …Порвалася нескінчена розмова. 
 
Тремтить вона, мов порвана струна, 
 
В моєму серці. Від одного слова 
 
Розкрилася в душі моїй труна. 
 
 
 
Повстала туга, сном важким приспана, 
 
Повстала велетом і досягла до хмар, 
 
Жаль запалав, прибоєм океана 
 
Загомонів його страшний пожар. 
 
 
 
Ох, той пожар у других будить силу, 
 
Ту, що Бастілії тиранів розбива, 
 
Що визволя з кайданів волю милу, – 
 
У мене будить він слова, слова! 
 
 
 
Товаришу! не можу я мовчати, 
 
Лежить таке прокляття на мені, 
 
Що мушу тугу словом зустрічати: 
 
Вони дзвінкі, мої думки сумні. 
 
 
 
Часи глухонімії не заглушать 
 
Дзвінких думок, вони бринять, бринять, – 
 
Отак невільники руками ледве рушать, 
 
Як на руках кайдани задзвенять. 
 
 
 
Нехай же дзвонять голосно кайдани, 
 
Не буду заглушать. Коли б могли 
 
Вони збудить луну і розтроюдить рани 
 
В серцях людей, що мохом поросли; 
 
 
 
Коли б кайданів брязкіт міг ударить 
 
Перуном в тії заспані серця, 
 
Спокійні чола соромом захмарить 
 
І нагадать усім, що зброя жде борця; 
 
 
 
Коли б та зброя здійнялась до бою, 
 
Загомоніла б так, мов туча градова, – 
 
Тоді б замовкли вже самі собою 
 
Кайданів брязкіт і такі слова. 
 
 
14.07.1898
  
У ПУСТИНІ 
 
 
 
Сказав господь: «Мені належить помста! 
 
Той, хто не вірить у дива господні, 
 
Не вартий бачить їх. Поки не згине 
 
Останній з вас, отруєних зневір’ям, 
 
Не ввійде мій народ в обітовану землю!» 
 
Так говорив господь через свого пророка, 
 
І слово божеє лунало сумно 
 
Серед пустині. Потім наш пророк 
 
Зійшов на гору, щоб здалека глянуть 
 
На ту недосяжну обітовану землю, 
 
І більше не вернувся. Ми самі 
 
Зосталися у сій німій пустині. 
 
Тепер куди? на схід? на захід сонця? 
 
На північ? на полуднє? Все одно! 
 
Лягти б отут, на сей пісок гарячий, 
 
І ждати, поки вихор налетить 
 
І нам насипле золоту могилу. 
 
Але дітей, маленьких немовлят, 
 
Їх тільки шкода. Чи на те вродились, 
 
Аби у сповитку пізнати голод, спрагу 
 
І смертю марною загинути в пустині? 
 
Ми підемо пісками навмання, 
 
Приспавши в серці гадину зневір’я, 
 
Одважно дивлячись дочасній смерті в очі. 
 
Чого боятись нам? Палив нам душу розпач, 
 
Точивсь по людях, мов лиха зараза, 
 
І серце розтинав, мов гострий меч. 
 
Умер пророк – на нас мов грім ударив. 
 
Хто наш проводар? Та далека мрія, 
 
Недосяжна, як марево пустині. 
 
Ми вже покарані. Страшніше покарати 
 
Сам грізний бог Адонаї не може. 
 
Ходім! ачей се гіркеє страждання 
 
Нащадкам нашим скоротить дорогу 
 
До ясної і певної мети! 
 
 
9.09.1898
  
НА СТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 
 
 
 
У кожного люду, у кожній країні 
 
Живе такий спогад, що в його в давнині 
 
Були золотії віки, 
 
Як пісня і слово були у шанобі 
 
В міцних сього світу; не тільки на гробі 
 
Складались поетам вінки. 
 
 
 
За пишнії хрії, величнії оди 
 
Король слав поетам-співцям нагороди, 
 
Він славу їх мав у руці; 
 
За ввічливі станси, гучні мадригали 
 
Вродливиці теж нагороду давали, 
 
Не знали погорди співці. 
 
 
 
І щонайпишнішії дами з придворних 
 
Вдавали на сцені субреток моторних, 
 
Щоб слави і втіхи зажить; 
 
Сама королева здіймала корону, 
 
Спускалась додолу з найвищого трону 
 
Поетовій мрії служить. 
 
 
 
Богам були рівні співці-лавреати 
 
І гордо носили коштовнії шати 
 
У панськім магнатськім гурті; 
 
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті, 
 
І навіть терни їх були позлотисті, 
 
Кайдани – і ті золоті ! 
 
 
 
* * * 
 
 
 
Так… в кожній країні є спогади раю! 
 
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю! 
 
Були й за гетьманів співці; 
 
З них деякі вічнії співи зложили, 
 
А як їх наймення? і де їх могили, 
 
Щоб скласти хоч пізні вінці! 
 
 
 
Цурались вони кучерявої хрії 
 
І вабили очі їм іншії мрії, 
 
Не вів до палацу їх шлях: 
 
Не оди складали, а думи народу, 
 
Не в стансах прославили милої вроду, 
 
А в тихих, журливих піснях… 
 
 
 
Ті вічні пісні, ті єдинії спадки 
 
Взяли собі другі поети-нащадки 
 
І батьківським шляхом пішли; 
 
Ніхто їх не брав під свою оборону, 
 
Ніхто не спускався з найвищого трону, 
 
Щоб їм уділяти хвали. 
 
 
 
Чоло не вінчали лавровії віти, 
 
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти, 
 
Страждали співці в самоті; 
 
На них не сіяли жупани-лудани, 
 
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани, 
 
То вже не були золоті… 
 
 
1898
  
ЗОРЯ ПОЕЗІЇ 
 
Імпровізація