Думи і мрії

 
 
Холодний мармур – тільки ж і притулку! 
 
А як було я голову схиляла 
 
До матері коханої на груди 
 
І слухала, як рідне серце билось… 
 
Як солодко було тримать в обіймах 
 
Тоненький стан мого хлоп’ятка-брата, 
 
Мого золотокудрого Ореста… 
 
Латони дочко, сестро Аполлона! 
 
Прости своїй рабині спогад сей!.. 
 
Хоч би мені вітри принесли звістку, 
 
Чи там живий ще мій шановний батько 
 
І люба матінка… Сестра моя, Електра, 
 
Вже досі одружилась. А Орест? 
 
Він досі вже на грищах олімпійських 
 
Отримує вінці. Як мусить гарно 
 
Оливи срібне листя одбивати 
 
Против злотистих кучерів його. 
 
Та не за прудкість візьме надгороду, 
 
Хіба за диск, бо завжди Ахіллес 
 
Вінці за прудкість брав. Чи він живий, 
 
Мій Ахіллес?.. Тепер уже не мій, – 
 
Там, може, еллінка або троянська бранка 
 
Зове його своїм… О Артемідо, 
 
Рятуй мене від мене, захисти! 
 
 
(Сходить знов додолу і сідає на найближчому щаблі схо­дів під кипарисом.) 
 
 
Як зашуміли смутні кипариси! 
 
Осінній вітер… Хутко вже й зимовий 
 
По сій діброві звіром зареве, 
 
Закрутиться на морі сніговиця, 
 
І море з небом зіллється в хаос, 
 
А я сидітиму перед скупим багаттям, 
 
Недужа тілом і душею хвора, 
 
Тоді ж у нас, в далекій Арголіді, 
 
Цвістиме любо вічная весна, 
 
І підуть в гай аргоськії дівчата 
 
Зривати анемони та фіалки. 
 
І може… може, спом’януть в піснях 
 
Славутню Іфігенію, що рано 
 
Загинула за рідний край… О Мойро! 
 
Невже тобі, суворій, грізній, личить 
 
Робити посміхи над бідними людьми?! 
 
Стій, серце вражене, вгамуйся, горде, 
 
Чи нам же, смертним, на богів іти? 
 
Чи можем ми змагатись проти сили 
 
Землерушителів і громовладців? 
 
Ми, з глини створені… А хто створив нас? 
 
Хто дав нам душу і святий вогонь? 
 
Ти, Прометею, спадок нам покинув 
 
Великий, незабутній! Тая іскра, 
 
Що ти здобув для нас від заздрих олімпійців, 
 
Я чую пал її в своїй душі, 
 
Він, мов пожежі пломінь, непокірний, 
 
Він висушив мої дівочі сльози 
 
В той час, як я одважно йшла на жертву 
 
За честь і славу рідної Еллади. 
 
Ви, еллінки, що сльози проливали, 
 
Як Іфігенію на славну смерть вели, 
 
Тепер не плачете, що ваша героїня 
 
Даремне на безслав’ї тихо гасне? 
 
 
(Стає перед олтарем.) 
 
 
Навіщо ти мене, богине, врятувала, 
 
В далекую чужину завела? 
 
Кров еллінки була тобі потрібна, – 
 
Щоб погасити гнів проти Еллади, – 
 
Чому ж ти не дала пролити кров? 
 
Візьми її, – вона твоя, богине! 
 
Нехай вона не палить жил моїх! 
 
 
(Дістає з-за олтаря жертовний ніж, одкидає плащ і за­мі­ряється мечем проти серця, але раптом пускає меч додо­лу.) 
 
 
Ні, се не варт нащадка Прометея! 
 
Коли хто вмів одважно йти на страту, 
 
Той мусить все одважно зустрічать! 
 
Коли для слави рідної країни 
 
Така потрібна жертва Артеміді, 
 
Щоб Іфігенія жила в сій стороні 
 
Без слави, без родини, без імення, 
 
Хай буде так. 
 
 
(Смутно похиливши голову, іде до моря, спиняється на найвищому щаблі сходів, що спускаються в море, і диви­ться який час у простор.) 
 
 
Аргосе, рідний мій! 
 
Воліла б я сто раз умерти, 
 
Ніж тута жити! Води Стікса й Лети 
 
Не вгасять спогадів про любий рідний край! 
 
Тяжкий твій спадок, батьку Прометею! 
 
 
(Тихою, рівною ходою віддаляється в храм.) 
Villa Iphigenia, 15.01.1898 p.
  
ВЕСНА ЗИМОВА 
 
 
Присвячується М.Кривинюкові
 
 
 
Тихо і тепло, так наче і справді весна. 
 
Небо неначе спалахує часом від місяця ясного світла, 
 
Міняться білі хмаринки то сріблом, то золотом. 
 
Ледве на місяць наплине прозорая хмара, 
 
Коло на ній засіяє, мов одсвіт далекий веселки. 
 
Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять, 
 
Сніг на верхів’ї узгір’я блищить так яскраво, 
 
Що видається не раз, мов займаються раптом вогні вартові. 
 
Матовим сріблом біліють дахи на будинках, 
 
Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради, 
 
А кипариси між ними здаються високими вежами замків; 
 
Листя широке магнолій важке, нерухоме 
 
Кованим сріблом здається; 
 
Тінь фантастична латаній
 
лягла на блискучий поміст мармуровий. 
 
Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить, 
 
Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година. 
 
Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось 
 
Злотом червоним горіти. Скрізь тихо, 
 
Тільки поток невидимий гірський,
 
як млиновеє коло, шумить, 
 
Пісня часами озветься десь, ледве лунає… 
 
Часом на вулиці люди проходять безгучно, мов тіні, 
 
Море далеко леліє так ніжно, як мрія. 
 
Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають. 
 
Тихо і тепло… І сон не бере, і робота не йде. 
 
Я походжаю по свому балконі, що довгий, високий, 
 
Мов корабельний чердак. Видко звідти всі гори, 
 
Неба широкий намет і далекеє море, 
 
Звідси легше й думкам розлітатись по всіх українах… 
 
Довго я так походжала, а мрії та думи снувались, 
 
Мов на коловроті прядиво тонке;
 
порветься та й знову прядеться. 
 
Часто літали думки мої в сторону рідну, – 
 
Снігом повита, закована льодом,
 
лежить вона ген за горами. 
 
Іншії гори згадались мені, вулиці інші й будинки, 
 
Тільки той самий ясний місяченько
 
освічує їх в сю хвилину. 
 
Хто там спить? хто не спить?
 
в кого в вікні видко світло?.. 
 
Раптом чогось я згадала велику, сувору будову, 
 
Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду, 
 
А за оградою – вас, мій товаришу, в клітці тюремній. 
 
Що, коли ви не спите в сю хвилину? 
 
Що, коли місяць крізь грати освічує стіни порожні 
 
Світлом холодним і жаским?
 
Ви, може, в вікно подивились, 
 
Може, вам видко при місяці місто, і вулиці, й гори… 
 
Сон не бере, і робота не йде, ніч така ясна і – довга… 
 
Раптом зійшла я з балкона і двері засунула міцно. 
 
Тяжко чогось мені стало в тому чарівному садочку, 
 
Зорі чогось затремтіли, і небо стемніло, 
 
Може, туман застелив, може, погляд у мене змінився…