Думи і мрії

 
 
Через тумани лихі, через великеє горе 
 
Ти світиш мені, моя зоре. 
 
Ти се була, що встала вогнем опівночі, 
 
Шлях прокладала ясний через темне, бурхливеє море 
 
І чарувала новою надією втомлені очі, 
 
Ти се була, моя зоре! 
 
Хто ти, мрія чи сон? я не знаю, 
 
Тільки в тебе я вірю і віри повік не зламаю, 
 
А як зламаю, зломлюсь тоді, певне, сама, 
 
Бо задавить ворожая тьма. 
 
Ти мене до життя пробудила, 
 
Ти мені очі одкрила, 
 
Раптом виросли в мене і сплеснули крила, 
 
І понесли мене вгору шляхом променистим, 
 
Вгору, все вгору, 
 
В тую країну простору, 
 
Де моя зірка зорить світлом рівним і чистим. 
 
В тую країну, де щастя і горе однаково милі, 
 
В тую країну, де усміх і сльози однаково ясні, 
 
В тую країну, де чола підводять похилі, 
 
Де не сльозами, а співом ридають нещасні. 
 
Я не журюся, чи рано, чи пізно загину, 
 
Я не журюся, що світ сей хороший покину, 
 
Я не журюся – нехай там життя моє гасне. 
 
Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне. 
 
Інші будуть співці по мені, 
 
Інші будуть лунати пісні, 
 
Вільні, гучні, одважні та горді 
 
Поєднаються в яснім акорді 
 
І полинуть у ті небеса, 
 
Де сіяє одвічна краса, 
 
Там на їх обізветься луною 
 
Пісня та, що не згине зо мною. 
 
 
12.10.1898
  
ПОВОРІТ 
 
 
 
Країно рідная! ох, ти далека мріє! 
 
До тебе все летять мої думки. 
 
Їм страшно й радісно, якась надія мріє… 
 
Так з вирію в свій край летять пташки. 
 
 
 
Чи не здається їм, що принесуть з собою 
 
Новії, ще не співані пісні, 
 
Що в краю темному, сповитому журбою, 
 
Блиснуть пісні, мов блискавки ясні. 
 
 
 
Се вже було колись… Се вже не раз бувало: 
 
Я на чужину йшла шукать надій – 
 
Як в рідній стороні мені їх бракувало – 
 
І обновлення силі молодій. 
 
 
 
Я марила весь час про воріття хвилину 
 
Серед чужого, іншого життя, – 
 
Та завжди першую колючую тернину 
 
Приносила хвилина воріття. 
 
 
 
Холодний зброї блиск, от перше привітання, 
 
Кордонні вартові непривітні… 
 
«Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» – 
 
Питалися мої думки й пісні. 
 
 
 
Мене знов обступила тісна, щільна 
 
Неволі рідної знайомая стіна, 
 
І кожна думка там, що народилась вільна, 
 
Враз блідла, мов невільниця сумна. 
 
 
 
Там ангел помсти злий, суворий дух темниці, 
 
Проймав мене знов зором огневим 
 
І мрії чистії, мої гірські орлиці, 
 
Геть розганяв мечем своїм кривим. 
 
 
 
Спотворено тоді пісні мої бриніли, 
 
Оті нові, неспівані пісні; 
 
Стурбовано думки крилами тріпотіли, 
 
Мов над огнем метелики нічні. 
 
 
 
Не раз було мені так прикро, непривітно, 
 
Як у безлистім гаю під дощем, 
 
Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно, 
 
І серце знов заходилось плачем. 
 
 
 
Тоді мені ота далекая чужина 
 
Здавалась краєм вічної весни. 
 
Так перелітная приборкана пташина 
 
Про вирій смутно марить восени. 
 
 
5.06.1899
  
ЗАБУТА ТІНЬ 
 
 
 
Суворий Дант, вигнанець флорентійський, 
 
Встає із темряви часів середньовічних. 
 
Як ті часи, такі й його пісні, 
 
Він їх знайшов в містичнім темнім лісі, 
 
Серед хаосу дивовижних марищ. 
 
Чий дух одважився б іти за ним блукати 
 
По тій діброві, якби там між терням 
 
Квітки барвисті вічні не цвіли? 
 
Зібрав співець мистецькою рукою 
 
Оті квітки і сплів їx у вінок, 
 
Скупав його в таємних водах Стіксу, 
 
Скропив його небесною росою 
 
І положив на раннюю могилу 
 
Вродливій Беатріче Портінарі, 
 
Що раз колись до нього усміхнулась, 
 
А в другий раз пройшла, не глянувши на нього, 
 
А в третій раз на неї він дивився, 
 
Коли вона в труні лежала нерухома. 
 
 
 
Вона була для нього наче сонце, 
 
Що світло, радощі й життя дає, 
 
Не знаючи, кому дає ті дари. 
 
І хоч зайшло те сонце променисте, 
 
Він не забув його ні в темряві понурій, 
 
Ані при хатньому багатті привітному, 
 
Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю 
 
Він не забув своєї Беатріче. 
 
Вона одна в піснях його панує, 
 
Бо в тій країні, де він жив душею, 
 
Він іншої дружини не знайшов. 
 
Він заквітчав її вінцем такої слави, 
 
Якою ні одна з жінок ще не пишалась.
 
 
 
Безсмертна пара Данте й Беатріче, 
 
Потужна смерть не розлучила їх. 
 
Навіщо ж ти, фантазіє химерна, 
 
Мені показуєш якусь убогу постать, 
 
Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь, 
 
Мов сон зомлілої людини, – невиразна? 
 
Нема на ній вінця, ні ореолу, 
 
Її обличчя вкрите покривалом, 
 
Немов густим туманом. Хто вона? 
 
Тож ні один співець її не вславив 
 
І ні один митець не змалював; 
 
Десь там, на дні історії, глибоко 
 
Лежить про неї спогад. Хто вона? 
 
Се жінка Дантова. Другого імення 
 
Від неї не зосталось, так, мов зроду 
 
Вона не мала власного імення. 
 
Ся жінка не була провідною зорею, 
 
Вона, як вірна тінь, пішла за тим, 
 
Хто був проводарем «Італії нещасній». 
 
Вона ділила з ним твердий вигнання хліб, 
 
Вона йому багаття розпалила 
 
Серед чужої хати. І не раз 
 
Його рука, шукаючи опори, 
 
Спиралась на її плече, запевне; 
 
Їй дорога була його співецька слава, 
 
Але вона руки не простягла, 
 
Аби хоч промінь перейнять єдиний; 
 
Коли погас огонь в очах співецьких, 
 
Вона закрила їх побожною рукою. 
 
 
 
Так, вірна тінь! А де ж її життя, 
 
Де ж власна доля, радощі і горе? 
 
Історія мовчить, та в думці бачу я 
 
Багато днів смутних і самотних, 
 
Проведених в турботному чеканні, 
 
Ночей безсонних, темних, як той клопіт, 
 
І довгих, як нужда, я бачу сльози… 
 
По тих сльозах, мов по росі перлистій, 
 
Пройшла в країну слави – Беатріче!