На крилах пісень

  
ЗАВІТАННЯ 
 
 
 
В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину, 
 
Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась: 
 
Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі, 
 
Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув. 
 
В світлі з’явилася генія темная постать. 
 
Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала 
 
І хвилювала в повітрі, як море в негоду, 
 
Сталі холодної полиском крила широкі ясніли; 
 
Кучері чорні та довгі спадали на плечі. 
 
В темних та гострих очах його погляд непевний світився, – 
 
Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози. 
 
Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть: 
 
Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом, 
 
В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий, 
 
Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність, 
 
Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння. 
 
Скована жахом, я погляд спустила додолу. 
 
Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі. 
 
 
 
Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша. 
 
Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли; 
 
Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом 
 
Легким крильцем повівав – і далеко, далеко 
 
Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона. 
 
Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва 
 
В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий 
 
Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась, 
 
Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія. 
 
Геній то був, але геній не той, що з’являвся 
 
Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу. 
 
Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора; 
 
Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним, 
 
Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві, 
 
Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь; 
 
Любо всміхався, від усміху того у серці 
 
Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла. 
 
Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання 
 
Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв 
 
В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть. 
 
Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула, 
 
Що у небесні простори несила моя ще полинуть… 
 
Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця. 
 
Зоря на небі рожева уже починала займатись, 
 
Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…
 
 
  
НА ДАВНІЙ МОТИВ 
 
 
 
– На добридень, ти моя голубко! 
 
«На добридень, мій коханий друже!» 
 
– Що ж сьогодні снилось тобі, любко? 
 
«Сон приснився, та дивненький дуже». 
 
 
 
– Що ж за диво снилось тобі, мила? 
 
«Мені снились білії лелії…» 
 
– Тішся, мила, бо лелія біла – 
 
Квітка чистої та любої надії! 
 
 
 
«Мені снились білії лелії, 
 
Що хитались в місячному світлі, 
 
Мов гадали чарівнії мрії, 
 
І пишались гордії, розквітлі. 
 
 
 
І сіяли дивною красою, 
 
Мов непевні, чарівничі квіти, 
 
І блищали ясною росою, 
 
Що горіла, наче самоцвіти. 
 
 
 
Приступила я до квітів ближче, – 
 
Всі лелії раптом затремтіли, 
 
Почали хилитись нижче, нижче 
 
Та й пожовкли, далі почорніли. 
 
 
 
І з лелій тих чорних поспадали 
 
Всі блискучі самоцвітні роси, 
 
На травиці схиленій лежали, 
 
Наче дрібні та ряснії сльози…» 
 
 
 
– Дивний сон твій, любко моя гожа… 
 
А мені червоні снились рожі. 
 
«Тішся, милий, бо червона рожа – 
 
То кохання квітка та розкоші!» 
 
 
 
– Мені снилося: червоні рожі 
 
Пломеніли в промені злотистім 
 
І були на райські квіти схожі, 
 
Запашнії, з листячком барвистим. 
 
 
 
Так чудово рожі паленіли 
 
Від кохання й радості ясної 
 
І цвіли, тремтіли та горіли 
 
Від жаги палкої, таємної. 
 
 
 
Приступив я до одної рожі, 
 
Пригорнуть хотів я до серденька. 
 
Зблідли раптом рожі прехороші 
 
І найкраща роженька ясненька. 
 
 
 
Та й умилась буйною росою 
 
Та моя найкраща рожа мила, 
 
Мов підтята гострою косою, 
 
Полягла мені до ніг, змарніла… 
 
 
 
Засмутилась пара молоденька, 
 
Зрозуміти снів своїх не може 
 
І додому поверта смутненька. 
 
Дай їм, боже, щоб було все гоже!.. 
 
 
[20 березня 1890 p.]
  
ПІСНЯ 
 
 
 
Чи є кращі між квітками 
 
Та над веснянії? 
 
Чи є в житті кращі літа 
 
Та над молодії? 
 
 
 
Не всихайте, пишні квіти, 
 
Цвітіть хоч до літа! 
 
Пождіть літа, доля прийде, 
 
Не тікайте з світа! 
 
 
 
Двічі на рік пишні квіти 
 
Та не процвітають; 
 
В житті літа найкращії 
 
Двічі не бувають. 
 
 
 
Та ще ж квіти не посохли, 
 
Рута зелененька, – 
 
Не журися, дівчинонько, 
 
Ще ж ти молоденька!
 
 
  
У ПУТЬ 
 
 
 
Хвилини йдуть, 
 
Пора у путь! 
 
Прощай, рідний краю! 
 
 
 
Вже хутко я піду. 
 
Тут долі не маю, – 
 
На чужині знайду. 
 
 
 
Шукатиму долі 
 
В далекій стороні! 
 
Вперед! прагну волі, 
 
У світ пора мені! 
 
Бо літа не ждуть… 
 
Пора мені в путь! 
 
 
 
Прощай, товариство, родино-рідна! 
 
Прощай, моя люба дружино смутна! 
 
Я, може, навіки іду в чужий край… 
 
Прощай, – добрим словом мене спогадай! 
 
 
 
Я йду, тверда звага 
 
Веде мене на шлях, 
 
У серці одвага, 
 
Хоч сльози на очах… 
 
 
 
В далекій чужині 
 
Я сил наберусь 
 
Служити країні 
 
Або – не вернусь… 
 
 
 
Я все покидаю: садочки рясні, 
 
І темні діброви, і ниви ясні, 
 
З собою несу я лиш рідні пісні. 
 
Пора у путь, 
 
Хвилини йдуть! 
 
 
 
Шумлять на прощання 
 
Зеленії луги, 
 
Летять розставання 
 
Хвилини дорогі!.. 
 
 
 
Хоч тяжко країну 
 
Рідную покидать, 
 
Я йду на чужину, 
 
Я мушу поспішать. 
 
 
 
Далекая путь, 
 
Хвилини не ждуть !