На крилах пісень

  
ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ 
 
 
Que suis je, helas!.. 
 
 
 
Що я тепер, о боже! жить мені для чого? 
 
Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема, 
 
Тінь марна я, мене жаль-туга обійма, 
 
Самої смерті прагну, більше вже нічого. 
 
 
 
Не будьте, вороги, ненависні до того, 
 
Хто в серці замірів владарних не здійма, 
 
Бо муку більшую, ніж має сил, прийма, 
 
Не довго втримувать вам лютість серця свого! 
 
 
 
Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, – 
 
Що я без щастя-долі у житті сьому 
 
Нічого доброго зробить не мала сили; 
 
 
 
Кінця бажайте безталанню мойому, 
 
Бо вже коли я тут недолі досить маю, 
 
Хай буду я щаслива там, у іншім краю!
 
 
  
ПОДОРОЖ ДО МОРЯ
 
 
(Посвята сiм'ї Ми­хай­ла Ф. Ко­ма­ро­ва) [8] 
 
  
I
 
Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!
 
 
 
Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!
 
Мене вiд те­бе до­ленька же­не,
 
Немов од де­ре­ва одiр­ва­ний лис­то­чок…
 
I мчить за­лiз­ний ве­ле­тень ме­не.
 
Передо мною ки­ли­ми чу­до­вi
 
Натура сте­ле - тем­нiї лу­ги,
 
Славути крас­ної бо­ри сос­но­вi
 
I Слу­чi рiд­ної ве­се­лi бе­ре­ги.
 
Снується краєви­дiв пле­те­ни­ця,
 
Розтопленим срiб­лом бли­щать рiч­ки, -
 
То ж ма­тiн­ка-на­ту­ра ча­рiв­ни­ця
 
Розмотує свої сто­барв­нiї нит­ки.
 
 
  
II
 
Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви
 
 
 
Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви,
 
Наче плах­ти, навк­ру­ги роз­ляг­лись;
 
Потiм ук­ри­ли все хма­ри тi си­вi
 
Душного ди­му, з очей скрив­ся лiс,
 
Гори ве­се­лi й зе­ле­нi до­ли­ни
 
Згинули рап­том, як лю­бiї сни;
 
Ще за го­ди­ну, i ще за хви­ли­ну
 
Будуть да­ле­ко, да­ле­ко во­ни!..
 
Щастя ко­лишнього хви­лi зло­тис­тi
 
Час так швид­кий по­жи­ра, мов огонь, -
 
Гинуть тi хви­лi, мов квi­ти бар­вис­тi,
 
Тiльки й зга­даєш: "Ох, ми­лий був сон!.."
 
 
  
III
 
Красо Ук­раїни, По­дол­ля!
 
 
 
Красо Ук­раїни, По­дол­ля!
 
Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!
 
Здається, що зро­ду не­до­ля,
 
Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!
 
 
 
Онде ба­лоч­ка ве­се­ла,
 
В нiй хо­ро­шi, крас­нi се­ла,
 
Там ха­ти сад­ка­ми вкри­тi,
 
Срiбним ма­ре­вом по­ви­тi,
 
Коло сел сто­ять то­по­лi,
 
Розмовляють з вiт­ром в по­лi.
 
 
 
Хвилюють ла­ни зо­ло­тiї,
 
Здається, без краю, - аж зно­ву
 
Бори ве­ли­чез­нi, гус­тiї
 
Провадять таємну роз­мо­ву.
 
 
 
Он яроч­ки зе­ле­ненькi,
 
Стежечки по них ма­ленькi,
 
Перевитi, мов стрi­чеч­ки,
 
Збiгаються до рi­чеч­ки,
 
Рiчка пли­не, бе­рег рву­чи,
 
Далi, да­лi по­пiд кру­чi…
 
 
 
Красо Ук­раїни, По­дол­ля!
 
Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!
 
Здається, що зро­ду не­до­ля,
 
Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!..
 
 
  
IV
 
Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не
 
 
 
Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не,
 
Грає вог­нем, про­ме­нiє
 
I по сте­пу роз­ли­ва своє свiт­лонько крас­не, -
 
Степ вiд йо­го чер­во­нiє.
 
Свiтлом ро­же­вим там степ па­ле­нiє,
 
Промiнь де ллється iск­рис­тий,
 
Тiльки ту­ман на за­хо­дi су­во­ро си­нiє,
 
Там за­ля­га вiн, ро­сис­тий.
 
Он сте­по­веє се­ло роз­ляг­ло­ся
 
В бал­цi ве­се­лiй та ми­лiй,
 
Ясно-блакитним ту­ма­ном во­но по­ви­ло­ся,
 
Тiльки на ха­тоньцi бi­лiй
 
Видно зе­ле­ную стрi­ху. А да­лi, - де гля­ну, -
 
Далi все степ той без краю,
 
Тiльки вiт­ряк ви­ри­нає де-не-де з ту­ма­ну;
 
Часом мо­ги­лу стрi­ваю.
 
В не­бi бла­кит­нiм нi­де нi хма­рин­ки, -
 
Тихо, i вi­тер не вiє.
 
Де не пог­ля­ну, нi­де нi би­лин­ки,
 
Тиха тра­ви­ця ле­лiє…
 
 
  
V
 
Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi
 
 
 
Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi,
 
Людей тих - без лi­ку!
 
Веселую чут­но му­зи­ку.
 
Розходяться людськiї ла­ви ши­ро­кi,
 
Скрiзь вид­но ту юр­бу ве­ли­ку.
 
 
 
I все чу­жи­на! ох, бi­да са­мот­но­му
 
У мiс­тi ши­ро­кiм!
 
Себе по­чу­вать оди­но­ким!
 
I доб­ре, хто має к ба­гат­тю чий­ому
 
Склонитися слу­хом i оком.
 
 
 
Тож доб­рiї лю­ди ме­не при­вi­та­ли
 
В да­ле­кiй країнi,
 
Там дру­га в при­хильнiй дiв­чи­нi
 
Знайшла я. I мо­ря кра­су спог­ля­да­ли
 
Не раз ми при ти­хiй го­ди­нi.
 
 
 
На ти­хо­му не­бi заб­лис­ну­ли зо­рi,
 
Огнi за­па­ла­ли
 
У мiс­тi. Ми ти­хо сто­яли,
 
Дивились, як яс­но на тем­но­му мо­рi
 
Незлiченнi свiт­ла сi­яли.
 
 
 
В широкім просторі губилося око,
 
А думка питала - 
 
Де щастя шукать вона мала,
 
Любові й надії - у небі високо?
 
Чи в морі спокою б шукала?
 
 
 
Ні думко! Даремне в світовім просторі
 
притулку шукати,
 
В безодню дарма поринати;
 
Любов і надія не в зорях, не в морі, -
 
Між людьми поради питати!
 
 
 
Шукай, може, душу там знайдеш де щиру
 
І розум величний;
 
Де правди не згас промінь пишний,
 
Там теба шукати любові та миру.
 
Спокій же знайдеш коись вічний!..