На крилах пісень

  
 СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ 
 
 
Присвячується М.Ставиському 
 
 
 
Сон літньої ночі колись мені снився, 
 
Коротка та літняя нічка була, 
 
І сон був короткий, – він хутко змінився 
 
І зник, як на сході зоря розсвіла. 
 
 
 
Чудовая мрія, розкішна та ясна, 
 
Кохано в ту ніч обгорнула мене, 
 
Приснилась мені люба доля прекрасна, 
 
Приснилось невидане щастя дивне. 
 
 
 
Була я щаслива, безмірно щаслива; 
 
Приснилось мені… та того не списать! 
 
Де в світі є мова така чарівлива, 
 
Щоб справжнєє щастя могла розказать? 
 
 
 
Та сон був короткий. Ранесенько-рано 
 
Вже зникла рожевая мрія моя, – 
 
Туди полинула, де грала кохано 
 
Злотисто-рожева світова зоря. 
 
 
 
Поглянула я, що вже нічка зникала, – 
 
І душу мою обгорнула печаль; 
 
І тихо-тихесенько я промовляла: 
 
«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..» 
 
 
 
Я щастя не маю і в мріях не бачу, 
 
Бо іншії мрії у серці ношу; 
 
Коли я часами журюся і плачу, – 
 
Я щастя у долі тоді не прошу. 
 
 
 
Для інших і доля, і щастя хай буде, 
 
Собі я бажаю не сну, а життя, – 
 
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде, 
 
Йому вже до щастя нема вороття! 
 
 
[1892]
  
СОНЕТ 
 
 
 
Натура гине – вся в оздобах, в злоті, – 
 
Останній усміх ясний посила 
 
І краскою непевною пала, 
 
Немов конаюча вродливиця в сухоті. 
 
 
 
Недавно ще була вона в турботі, 
 
Жила і працею щасливая була; 
 
Тепер останнії дарунки роздала 
 
І тихо умира… кінець її роботі! 
 
 
 
Спокійно умира і листом покриває 
 
Росинки білії, ті сльози самотні 
 
Від сонця ясного і від людей ховає. 
 
 
 
Натура ллє ті сльози таємні 
 
Того, що хутко ляже в смертнім сні, 
 
В холодній, білій сніговій труні. 
 
 
[4 – 20 листопада 1890]
  
НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА
 
 
 
Колись на­шу рідну ха­ту
 
Темрява вкри­ва­ла,
 
А чу­жа сусідська ха­та
 
Світлами сіяла.
 
 
 
Та ми­нав ти, наш Коб­за­рю,
 
Чужії по­ро­ги,
 
Орав свою вбо­гу ни­ву,
 
Рідні пе­ре­ло­ги.
 
 
 
Гомоніла твоя коб­за
 
Гучною стру­ною,
 
В кожнім серці од­би­ва­лась
 
Чистою лу­ною.
 
 
 
Спочиваєш ти, наш батьку,
 
Тихо в до­мо­вині,
 
Та збу­ди­ла твоя пісня
 
Думки на Вкраїні.
 
 
 
Хай же промінь твоїх ду­мок
 
Поміж на­ми сяє, -
 
«Огню іскра ве­ли­ко­го»
 
Повік не зга­сає!
 
 
 
Щоб між на­ми не вга­са­ло
 
Проміння ве­лич­не,
 
Ти пос­та­вив «на сто­рожі»
 
Слово твоє вічне.
 
 
 
Ми, як ти, ми­на­ти бу­дем
 
Чужії по­ро­ги,
 
Орать бу­дем свої ни­ви,
 
Рідні пе­ре­ло­ги.
 
 
  
«СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН, І РИДАННЯ...”
 
 
 
Скрізь плач, і стогін, і ридання, 
 
Несмілі поклики, слабі, 
 
На долю марні нарікання 
 
І чола, схилені в журбі. 
 
 
 
Над давнім лихом України 
 
Жалкуєм-тужим в кожний час, 
 
З плачем ждемо тії години, 
 
Коли спадуть кайдани з нас. 
 
 
 
Ті сльози розтроюдять рани, 
 
Загоїтись їм не дадуть. 
 
Заржавіють від сліз кайдани, 
 
Самі ж ніколи не спадуть! 
 
 
 
Нащо даремнії скорботи? 
 
Назад нема нам воріття! 
 
Берімось краще до роботи, 
 
Змагаймось за нове життя! 
 
 
[1890]
  
ДО НАТУРИ 
 
 
 
Натуро-матінко! я на твоєму лоні 
 
Дитячі радощі і горе виливала, 
 
І матір’ю тебе я щиро звала, 
 
З подякою складаючи долоні. 
 
 
 
Ти іскру божую збудила в моїх грудях; 
 
Надія, – їй же першу пісню я співала, – 
 
Мені провідною зорею стала, 
 
І з нею буду я добра шукати в людях. 
 
 
 
Коли ж почую я, що промінь погасає 
 
Надії милої, – тоді, Натуро-ненько, 
 
Прийми моє знебулеє серденько, 
 
І проміння нове нехай йому засяє!
 
 
  
ВЕЧІРНЯ ГОДИНА 
 
 
(Коханій мамі) 
 
 
 
Уже скотилось із неба сонце, 
 
Заглянув місяць в моє віконце. 
 
Вже засвітились у небі зорі, 
 
Усе заснуло, заснуло й горе. 
 
 
 
Вийду в садочок та погуляю, 
 
При місяченьку та й заспіваю. 
 
Як же тут гарно, як же тут тихо, 
 
В таку годину забудеш лихо! 
 
 
 
Кругом садочки, біленькі хати, 
 
І соловейка в гаю чувати. 
 
Ой, чи так красно в якій країні, 
 
Як тут, на нашій рідній Волині! 
 
 
 
Ніч обгорнула біленькі хати, 
 
Немов маленьких діточок мати, 
 
Вітрець весняний тихенько дише, 
 
Немов діток тих до сну колише.