Поезії

Написано д[ня] 27 січня 1887 р., досі не дру­ко­ва­но.
  
НЕЯСНА ДЛЯ ВАС ЦЯ ЛЕ­ГЕН­ДА...
 
 
 
Неясна для вас ця ле­ген­да
 
І чуд­но чи­та­ти її?
 
Не ли­чить ста­ра ре­ве­рен­да
 
На хлопськії плечі мої.
 
 
 
Що ж, пані, ті вірші не­ясні -
 
То влас­ная повість моя:
 
Мої роз­ча­ро­ван­ня власні
 
І лю­тая му­ка-змія.
 
 
 
Колись за нев­ласні про­ви­ни
 
Цурались ме­не і кля­ли, -
 
Мов Каїн отой по пус­ти­ни,
 
Блудив я по рідній зем­ли.
 
 
 
Докори зно­сив я і тру­ди
 
І, хоч їх тя­гар мя ло­мив,
 
Я при­ви­дом, з влас­ної гру­ди
 
Розснованим, ду­шу кор­мив.
 
 
 
Я з влас­но­го сер­ця і крові
 
Творив собі радісний світ,
 
Щоб скарб весь своєї лю­бові
 
У нім помісти­ти як слід.
 
 
 
А нині, ко­ли я вер­таю
 
З сло­ва­ми любві до братів,
 
Чи ж "щирі" сліпці не пус­ка­ють
 
На ме­не зат­роєних стріл?
 
 
 
Важка моя пісня, о пані,
 
Бо важ­ко на серці мені:
 
Мов чо­вен під ніч відірвавсь
 
від прис­тані,
 
 
 
Хитають ним хвилі, ша­ру­гою гнані,
 
На небі ні зірки, вни­зу ж у отх­лані
 
Таємні ми­го­чуть огні.
 
 
28/3 1889
  
НІ, ВДУРІТИ ДО­ВЕ­ДЕТЬСЯ...
 
 
 
Ні, вдуріти доведеться, 
 
роком кождий миг стається, 
 
дні повзуть важкі, німі 
 
із неволі у тюрмі. 
 
Діла, праці, хоч би злуди, 
 
щоб не ритись в власній груди, 
 
щоб забуть невольний стан, 
 
не ятрити давніх ран. 
 
Чарівнице злотокрила, 
 
пісне ніжна, пісне мила, 
 
ти візьми мя, не лиши, 
 
в край чудовий занеси! 
 
В край чудовий, в край казочний, 
 
де бездонний, непорочний 
 
сяє і смієсь блакіт, 
 
в чистий, ясний, кращий світ. 
 
Під блакітом тим іскристим 
 
ллєсь життя ключем пречистим, 
 
в жилах кров кипуча гра, 
 
сила груди розпира. 
 
Бог з сівнею полем ходить, 
 
в краю розум верховодить, 
 
дух геройський підліта, 
 
а царює красота. 
 
А хоч грає зло, мов тучі, 
 
пасті розніме гадючі, 
 
то найдесь герой як стій, 
 
що за край постоїть свій. 
 
Всяке зле чи добре діло, 
 
хоч як скрито б не сиділо, 
 
там усе на світ зійде 
 
і заплату ізнайде. 
 
Хоч часом наляже горе, 
 
кривда правду переборе, 
 
підла зрада під кінець 
 
царський осяга вінець, 
 
щира вірність у кайданах 
 
або в полі в лютих ранах - 
 
не лякайтесь: вся біда 
 
тільки проба і луда. 
 
Ще в останній крайній хвили 
 
встане правда із могили, 
 
сильна, юна, злу на страх, 
 
і розсипле зло на прах. 
 
Час, простір, замки могильні 
 
против неї всі безсильні, 
 
бо вони є сила та, 
 
що всім світом оберта. 
 
Мов змія, що в хвіст кусаєсь, 
 
з неї виплив, в ню вливаєсь 
 
вічний сил плідних потік, 
 
дух, природа, чоловік. 
 
В єдності живій з собою 
 
три могучі сили ті 
 
подають собі чергою 
 
з рук у руки золоті 
 
кубки з вічно молодою 
 
всецілющою водою. 
 
Не опреться тій воді, 
 
вічно юній правді щирій, 
 
ані зрада у порфірі, 
 
ні брехня у чорній рясі, 
 
в медоплинних слів прикрасі, 
 
ані військо незчисленне, 
 
ані навіть те страшенне 
 
смерті лезвіє студене 
 
в казці, в казці nota bene. 
 
 
27/9 1892
  
ПРИВИД
 
 
 
Холодна ніч. Спокійно, важ­ко, звільна
 
На місто сніг вог­кий па­де й па­де;
 
З гус­тої тьми жур­ба якась мо­гильна
 
Вихилює ли­це своє бліде.
 
 
 
Лампи го­рять. Ко­ле­са світлянії
 
Довкола них тісняться, мер­ко­тить
 
Кровавий блиск. Не­на­че сонні мрії,
 
Фіакри ми­га­ють і ги­нуть вмить.
 
 
 
На тро­ту­арах ще про­хо­жих си­ла:
 
Циліндри, шу­би, модні боа дам
 
І драні ла­хи - різно­барв­на хви­ля
 
Пливе, гу­де, зіпреться тут і там.
 
 
 
І я в юрбі, сум­ний і оди­но­кий,
 
Пливу безв­лад­но, щоб від влас­них дум
 
Втекти - та, невідступ­ний і гли­бо­кий,
 
У серці все не­сесь зо мною сум.
 
 
 
І на­че той, що то­не і в зне­силлі
 
Шукає гілки, кор­ня, сте­бельця, -
 
Так я між лиць тих в пестрій лю­ду хвилі
 
Шукаю щи­ро дружнього ли­ця.
 
 
 
І враз я зде­ревів і стре­пе­нув­ся,
 
Щось гор­ло стис­ло, в груді спер­ло дух…
 
Втікать ба­жав, та не по­во­рух­нув­ся,
 
Мов ог­лу­шив ме­не важ­кий обух.
 
 
 
То не обух! То йшла пе­ре­до мною
 
Висока пос­тать, пря­ма та струн­ка.
 
Оглянулась, хит­ну­ла го­ло­вою,
 
Моргнула на про­хо­жо­го пан­ка.
 
 
 
Оглянулась ще раз. Ве­ликі очі,
 
Глибокі, темні, мов та чор­на ніч,
 
Зустрілись з моїми й в без­донній ночі
 
Пропали. Двоє їх спіши­ло пріч.
 
 
 
А я сто­яв мов стовп. Юр­ба юр­бою
 
Мене тру­ча­ла, штов­ха­ла раз в раз,
 
Та я не чув ні хо­ло­ду, ні бо­лю,
 
Мов ог­ник свідо­мості в мізку згас.
 
 
 
“Вона!” - Із уст од­но те сло­во прис­ло,
 
Та в нім бу­ла магічна міць страш­на!
 
Мов камінь мли­но­вий, за шию тис­ло
 
Мене од­но се сло­веч­ко: “Во­на!”
 
 
 
Вона, ся гар­на квітка “сон царівни”,
 
Котрої розцвітом втішав­ся я,
 
Котрої за­пах був та­кий чарівний,
 
Що й досі п'яна ним ду­ша моя!
 
 
 
Вона, котрій я все ба­жав відда­ти,
 
Весь скарб душі, всі ду­ми, всі чут­тя,
 
Котрої слід я рад був цілу­ва­ти,
 
В котрій вба­чав кра­су і ціль бут­тя!
 
 
 
Та, що ме­не одніським сло­вом своїм
 
Могла ге­роєм, генієм зро­бить,
 
Обдарувать надією й спо­коєм,
 
Заставить все най­ви­щеє лю­бить, -
 
 
 
Та, що в руці від раю ключ дер­жа­ла,
 
Вона йо­го за­ки­ну­ла в баг­но
 
І чарівно­го сло­ва не ска­за­ла…
 
Чи хоч в душі гри­зе її во­но?
 
 
 
Не сло­вом - ру­хом, пог­ля­дом хо­лод­ним
 
Мене зіпхну­ла в тем­ний рів без дна.
 
Лечу!.. Ва­люсь! Та там вни­зу, в бе­зод­ни,
 
Хто се про­па­щий, стоп­та­ний? Во­на!
 
 
 
Стій, при­ви­де! Ска­жи, яка не­во­ля
 
Тебе зіпхну­ла з радісних вер­шин?
 
Хто смів кра­су й пиш­но­ту сього по­ля
 
Втоптать в бо­ло­то і з яких при­чин?
 
 
 
Чи го­лод, хо­лод і сирітства сльози,
 
Чи та жа­га, що сер­це рве й скре­бе,
 
Що хи­лить во­лю, мов та бу­ря ло­зи,
 
На сей торг ганьби випх­ну­ла те­бе?
 
 
 
Постій! Постій! Я вмію се відчу­ти.
 
Моя лю­бов не згас­ла, ще го­рить,
 
Зуміє рай­ський ключ із дна до­бу­ти,
 
Зуміє рай за­пер­тий ство­рить.
 
 
 
Не чує? Щез­ла з ним у пітьмі ночі,
 
Лиш вид її про­шиб ме­не, як ніж.
 
О, щоб бу­ли мої осліпли очі,
 
Було б в душі ясніш і спокійніш!