Поезії

Написано д[ня] 15 ве­рес­ня 1883, досі не дру­ко­ва­но.
  
НЕ БЕЗ АЛЕ
 
 
 
Гарна дівчи­но, ти, цвіте роз­ви­тий,
 
Глянуть на те­бе - зна­чить по­лю­би­ти,
 
Глянуть в ті очі, як мо­ре без дна,
 
Вчути той го­лос, дзвінкий, як стру­на,
 
 
 
Вчути той ти­хий сміх,
 
Сумом по­ви­тий, -
 
Як же те­бе би міг
 
Хто не лю­би­ти?
 
 
 
Гарна дівчи­но, бліда­вая зірко,
 
Думать про те­бе і сум­но, і гірко.
 
 
Написано д[ня] 16 мар­та1884 р., досі не дру­ко­ва­но.
  
ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА
 
 
 
Говорить вість, що пер­ша в раю Єва
 
Згрішила пізнан­ням доб­ра і зла,
 
Вкусивши плід з за­ка­за­но­го дре­ва,
 
І пло­ду то­го му­жеві да­ла.
 
 
 
Хто хо­че, мо­же вірить то­му,
 
Та тут же й за­ко­ви­ка не­ма­ла,
 
Що в доб­ро­му порівно, як і в зло­му,
 
Жона для му­жа вчи­телька бу­ла.
 
 
Написано д[ня] 10 ве­рес­ня 1884, досі не дру­ко­ва­но.
  
ПІДГІР'Я ВЗИМІ
 
 
 
"Підгір'я, лю­бов не­наг­ляд­на моя!
 
Ось ти, пе­ле­ною сніжною
 
Покрите, не­на­че кра­са­виці труп,
 
Без ду­ху ле­жиш пре­до мною.
 
 
 
Туманом пок­ри­ло­ся не­бо важ­ким,
 
Туманом на­су­пи­лись го­ри,
 
І річка під снігом за­мер­ла, і ліс
 
Шумні по­за­був роз­го­во­ри.
 
 
 
Морозом тріску­чим зціпи­ло те­бе.
 
У кри­гу важ­ку оку­ва­ло,
 
У су­гор­бах снігу заг­лух­ло се­ло,
 
Життя мов і там вже не ста­ло.
 
 
 
Лиш місяць блідий крізь ту­ман про­зи­ра,
 
Мов лам­па пос­мерт­на зіхо­дить,
 
І вовк зго­лоднілий в яру за­ви­ва
 
Мов п'яная плач­ка за­во­дить.
 
 
 
Невже-таки ви­мер­ло вся­ке жит­тя,
 
Змагання не бо­реться жад­не
 
З все­сильною смер­тю, з ту­ма­ном отим,
 
Невже ж ти нап­рав­ду спиш сном гро­бо­вим,
 
Підгір'я моє не­наг­ляд­не?"
 
 
 
Так ду­мав я, їду­чи в сум­рач­ну ніч
 
Невтертим ще шля­хом к неб­лизькій ще ціли,
 
І фор­ка­ли коні, в зат­вердлім снігу
 
Санки, мов га­дю­ка, шипіли.
 
 
 
Підгірська до­ли­на, не­мов до­мо­ви­на,
 
Лежала, мерт­ва, хоч ши­ро­ка, -
 
В мо­розі, в ту­мані ні крил, ні прис­тані
 
Для дум­ки, для сер­ця, для ока.
 
 
 
І, ту­ля­чись міцно в не­муд­рий ко­жух,
 
Я ду­мав не­радісну ду­му
 
Про край сей, про люд сей, - ту­ман і мо­роз
 
Ще більше на­во­ди­ли су­му.
 
 
 
Я ду­мав про тьму, що в тих се­лах ца­рить,
 
Про бідність, про го­лод, про му­ку,
 
Про хо­рих дітей, що тут сот­ня­ми мруть,
 
Про ту безп­росвітну роз­пу­ку.
 
 
 
Я ду­мав про ти­сячі людських п'явок,
 
Що кров ссуть із лю­ду най­луч­чу,
 
Про ти­сячі кривд, і неп­равд, і ос­корб,
 
Що рвуть і бру­дять йо­го ду­шу.
 
 
 
І як же тут ду­хові, думці якій
 
З-під кри­ги та­кої підняться?
 
І як же тут людським зма­ган­ням жи­вим
 
У пеклі такім нак­лю­ваться?
 
 
 
Шипіли сан­ки, мов га­дю­ки, в снігу,
 
І фор­ка­ли коні, груд­ка­ми
 
Сніг рвавсь з-під ко­пит їх, я мерз і ту­ливсь.
 
І му­чив­ся ти­ми дум­ка­ми.
 
 
Написано в грудні 1885 р.
  
У ТЕМ­НУ НІЧ Я МІСТОМ ТИ­ХО БРИВ...
 
 
 
У тем­ну ніч я містом ти­хо брив
 
І в серці ніс своє таємне го­ре.
 
Кругом жит­тя кипіло, на­че мо­ре,
 
І блискіт ламп ме­не драз­нив, тіснив.
 
 
 
Кай ме­не шу­га­ли швидкії тіні
 
В те­атр, на бал, у клуб, в ши­нок, домів,
 
Фіакри гур­ко­та­ли по камінні,
 
А в далі дзвін по­ну­ро щось гримів.
 
 
 
Втім тінь од­на шуг­ну­ла по­уз ме­не:
 
Вся в чорнім, ти­хо, звільна йшла во­на.
 
Зирнула - і з душі з са­мо­го дна
 
Знов підня­лось все го­ре утаєне.
 
 
 
Лиш раз зир­ну­ла, і крізь пітьму ночі
 
Той пог­ляд вбив­ся в грудь мою, мов ніж.
 
О, щоб бу­ли мої осліпли очі,
 
Було б в душі ясніш і спокійніш!
 
 
  
МОЇЙ ДРУЖИНІ
 
 
 
Спасибі тобі, моє со­неч­ко,
 
За промінчик твій - щи­ре сло­веч­ко!
 
Як промінчи­ка не здо­буть притьмом,
 
Слова щи­ро­го не ку­пить сріблом.
 
 
 
В сльоту зим­нюю, в дни­ну млис­тую
 
Я до­ро­гою йду тер­нис­тою;
 
Кого я лю­бив, ті за­бу­ли­ся,
 
А з ким я дру­жив - відвер­ну­ли­ся.
 
 
 
Відвернулися та й цу­ра­ються,
 
З тру­ду мой­ого посміха­ються,
 
В по­рох топ­чуть те, що мені свя­те, -
 
А не­до­ля й тьма все рос­те й рос­те.
 
 
 
Важко де­ре­во з кор­нем вир­ва­ти,
 
Друга давнього з сер­ця виг­на­ти.
 
Важко в пітьмі йти, ще й гря­зю­кою,
 
Де брех­ня си­чить вкруг га­дю­кою.
 
 
 
Та як радісно се­ред труд­но­го
 
Шляху тем­но­го і без­люд­но­го
 
Вгледіть - світиться десь око­неч­ко!..
 
Так у горі нам - щи­ре сло­веч­ко.
 
 
 
То ж за дар ма­лий, а безцінний твій,
 
Що, мов цвіт, скра­сив шлях осінній мій,
 
За той усміх твій не вдослід журбі
 
Спасибі тобі! Спа­сибі тобі!