Поезії

Написано в Станісла­вові в ве­ресні 1883
  
Я ЗАБУВ
 
 
 
Я й за­був, що то осінь хо­лод­на,
 
Я й за­був, що то смерті по­ра,
 
Я й за­був, що ти кров бла­го­род­на,
 
Що між на­ми бе­зод­ня ста­ра,
 
Що між на­ми на­роднії сльози,
 
Що лю­биться нам зовсім не слід;
 
Я й за­був, що столітні пог­ро­зи
 
Відлучили від мо­го твій рід.
 
 
 
Я за­був - ні, я ду­мав, бе­зум­ний,
 
Що за­си­па­на прірва ста­ра,
 
Заповнили її тру­пи й трум­ни…
 
Отже ж ні! Ще, ма­буть, не по­ра!
 
О, за­був я про тин той спи­же­вий,
 
Що між на­ми гра­ни­цею став,
 
І те­бе я, мій цвіте ро­же­вий,
 
Як лиш міг, як умів, по­ко­хав!
 
 
 
Я й за­був, що вже квіти пов'яли
 
І ні з чо­го віноч­ка плес­ти,
 
Що во­ни й не мені розцвіта­ли, -
 
Я за­був, і тяж­кую нес­ти
 
Доведесь мені ка­ру за теє!
 
Я за­був, моя біла лілеє,
 
Що моєю не мо­жеш наз­ва­ти­ся ти, -
 
Я за­був­ся, прос­ти!
 
 
Написано д[ня] 10 па­до­лис­та 1883 р.
  
ОСТОРОГА
 
 
 
Ей, не лю­би ме­не, дівчи­но!
 
Як хо­чеш лю­бощів ре­чис­тих,
 
Як хо­чеш роз­коші й ог­нис­тих
 
Присяг, зак­лять і зітхань мно­го,
 
Щоб нер­ви мліли, дух спи­ра­ло,
 
Кров би­лась бур­но, бе­зу­пин­но
 
І сер­це в груді зав­ми­ра­ло, -
 
Коли ба­жаєш всього то­го,
 
То не лю­би ме­не, дівчи­но!
 
 
 
Ей, не лю­би ме­не, дівчи­но,
 
Як хо­чеш жи­ти в су­по­кою,
 
Плідне мов дре­во над рікою,
 
Діток ко­ха­них го­ду­ва­ти,
 
Синів да­ва­ти в шко­лу, в лю­де,
 
Дочкам го­то­вить ниш­ком віно,
 
На влас­ну путь бла­гос­лов­ля­ти, -
 
Зо мною, хто зна, чи те бу­де,
 
Тож не лю­би ме­не, дівчи­но!
 
 
 
Бо я бо­рець, моя риб­чи­но!
 
Бо я робітник твер­до­ру­кий,
 
Мене тру­ди ждуть, бої й му­ки,
 
Мене ждуть бурі гро­мовії,
 
Що, мо­же, й розіб'ють суд­но те,
 
В котрім ми поп­ли­вем, ди­ти­но!
 
Як змо­жеш ти тяг­ти вес­ло те
 
І не зля­ка­ють бурі тії,
 
Тоді лю­би ме­не, дівчи­но!
 
 
Написано 10 па­до­лис­та 1883 р., досі не дру­ко­ва­но.
  
АПОСТРОФА
 
 
 
Квітко осінняя,
 
Квітко бліда!
 
Вже по­ра змінная,
 
Сльоти, біда,
 
Ранки з мо­ро­за­ми,
 
Млистії дні, -
 
Вмитая сльоза­ми
 
Зв'янеш на пні.
 
 
 
Ох, не роз­вив­ши ще
 
Сил весь засіб
 
І не на­жив­шись ще,
 
Ляжеш у гріб.
 
 
 
Квітко осінняя,
 
Що се тобі,
 
Що не роз­ви­лась ти
 
В раншій добі?
 
Чи до­ля лю­тая,
 
Мачуха, знай,
 
Не при­ве­ла те­бе
 
В легітний май?
 
Чи з ми­ло­сер­дя
 
Далась ти на глум,
 
Щоб потіша­ти наш
 
Осінній сум?
 
 
Написано д[ня] 11 па­до­лис­та 1883, досі не дру­ко­ва­но.
  
ПЕРСПЕКТИВА
 
 
 
Квітко осінняя,
 
Бита сльотою, -
 
Чом так тяж­кий мені
 
Жаль за то­бою?
 
Стрівши мельком те­бе
 
На своїй пу­ти,
 
Чом же не мо­жу я
 
Тебе за­бу­ти?
 
Чом в са­моті мені,
 
В хви­лях за­ду­ми,
 
Чуються ті грізні
 
Бурі та шу­ми,
 
Плеще хо­лод­ний дощ,
 
Вітри ре­вуть,
 
Що те­бе до землі
 
Топчуть і гнуть?
 
Чом у самітньому
 
Важкому сні
 
Бачиться твій сум­ний
 
Образ мені?
 
І те ли­це бліде,
 
Зблідле від го­ря,
 
Й око гли­бо­ке те,
 
Мов безд­на мо­ря;
 
Руки ди­тячії
 
З тру­ду об­вис­ли
 
І на чолі блідім
 
Ясний знак мис­ли;
 
Ніжні ус­та, лю­бих
 
Слів дже­ре­ло,
 
Шо з них нарікан­ня
 
Ще не пли­ло?
 
Світла і чис­тая,
 
З нічної те­мені
 
Чом так жалібно ти
 
Глядиш в ли­це мені?
 
Чом твоє ти­хеє,
 
Добреє око
 
Так про­ни­ка мені
 
В ду­шу гли­бо­ко?
 
І про­би­ра ме­не
 
Трепет таємний,
 
Але вти­ша ме­не
 
Голос не­зем­ний:
 
"Ні, дру­же, ні, не нам
 
Снить про жизнь лю­бу,
 
Буря осіння нам
 
Гра - не до шлю­бу.
 
Рада б жит­тя про­жить,
 
Друже, при тобі,
 
Та вже зи­ма біжить,
 
Що, мо­же, нас зло­жить
 
В спільно­му гробі".
 
 
Написано д[ня] 14 па­до­лис­та 1883 р. досі не дру­ко­ва­но.
  
ЗВІРЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ
 
(Уривок політич­ної бай­ки)
 
 
Надоїло са­мов­лад­но Львові па­ну­ва­ти
 
Довелося vo­lens no­lens  [1] конс­ти­туц'ю да­ти.
 
Радість у звірячім царстві. "От те­пер нам гар­но!
 
Бо хоч бу­дуть бра­ти й дра­ти, то пар­ла­мен­тар­но".
 
 
 
От роз­пи­са­но ви­бо­ри. Ну, се кож­дий знає,
 
Як то при та­ких ви­бо­рах у звірів бу­ває.
 
Вівці, що най­більшу в краю предс­тав­ля­ли ма­су,
 
Вибрали Вовків пос­ла­ми, що прибігли "з ля­су".
 
А лиш трьох зі сво­го ро­ду. По­сумніли Вівці:
 
"От, бач, шту­ка! Конс­ти­туц'я із Вов­ка­ми в спілці!"
 
 
 
От зійшлись пос­ли звірячі на сей­мо­ве віче, -
 
Лис Ми­ки­та був мар­шал­ком, Но­соріг був віце,
 
А від Льва Медвідь Заліський мав вер­хов­ну вла­ду.
 
Лис Ми­ки­та, вкло­нив­ши­ся, от­во­рив на­ра­ду:
 
 
 
"Чесне соб­раніє!
 
Дуже я рад,
 
Що де не гля­ну я, -
 
Згода та лад.
 
 
 
Мов на праг­нущії
 
Діти кра­си
 
Впали цілющії
 
Краплі ро­си,
 
Так і в суспільності
 
В нашій землі
 
Сімена спільності
 
Й зго­ди зійшли.
 
Вороги знатнії
 
Предовгий час
 
Сіяли братнії
 
Розлади в нас,
 
Визивали роз­личнії
 
Мари грізні,
 
Систематичнії
 
Плели брехні,
 
Щоб мо­ло­де­чую
 
Згоду зірвать,
 
Масу ове­чую
 
Підбунтувать,
 
Щоб плем'я вов­чеє
 
Слабло са­мо,
 
Всіх в як­най­дов­шеє
 
Впрягти яр­мо.
 
 
 
Та міць гос­под­няя
 
Розбила їх,
 
Підлість б[ез]одняя
 
Сповзла, мов сніг.
 
В щирім довірії
 
Вівці к бра­там
 
В обійми сірії
 
Верглись Вов­кам.
 
Раді тра­диції
 
Давні дер­жать,
 
В вовчій опіці і
 
Жить, і вми­рать.
 
Раді по­вин­ності
 
Давні нес­ти
 
Без суп­ро­тив­ності
 
Й хит­рої мсти".