Поезії

  
ОСІННІЙ ВІТРЕ, ЩО МО­ГУ­ЧИМ СТО­НОМ...
 
 
 
Осінній вітре, що могучим стоном 
 
Над лісом стогнеш, мов над сином мати, 
 
Що хмари люто гониш небосклоном, 
 
Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати - 
 
 
 
Що у щілинах диким виєш тоном 
 
І рвеш солому із сільської хати, 
 
Зів'яле листя гоном перегоном 
 
По полю котиш, - вітре мій крилатий! 
 
 
 
Я довго, пильно слухав стону твого 
 
І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш: 
 
Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього! 
 
 
 
О вітре, брате! Як мене побачиш 
 
Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш, 
 
Чи гнівно слід буття завієш мого?.. 
 
 
1882
  
ЯК ДВОЄ ЛЮБ­ЛЯТЬСЯ, А ЖДУТЬ...
 
 
 
Як двоє любляться, а ждуть
 
Розлуки хоч би на ча­сок,
 
То од­но од­но­му да­ють
 
На пам'ять не­за­будь-цвіток.
 
 
 
Я теж люб­лю. Пал­ка, важ­ка,
 
Нерадісна моя лю­бов;
 
Вона, мов слабість десь яка,
 
Ввійшла мені вже в кість і кров.
 
 
 
Та хоч би й нині жизнь моя
 
Попала в жерт­ву во­ро­гам,
 
Тому, ко­го ко­хаю я,
 
Я не­за­будьки не по­дам.
 
 
 
Забудь ме­не, на­ро­де мій,
 
Коли щас­ли­вий і міцний,
 
До праці ста­неш на свій лан
 
І в своїй хаті бу­деш пан;
 
 
 
Коли не бу­де між то­бою
 
Ані го­лод­них, ні труд­них,
 
Ані обійде­них судьбою,
 
Ні слуг, ані панів бут­них;
 
 
 
Коли у всіх твоїх дітий
 
Чуття та мислі розцвітуть,
 
Ти ста­неш чис­тий, мов свя­тий,
 
Тоді про ме­не ти за­будь.
 
 
Написано в р.1883.
  
СМЕРТЕЛЬНО РАНЕНИЙ
 
 
 
Спинили кров. По­що спи­ня­ти?
 
Нехай те­че та кле­ко­тить,
 
Як та кри­ни­ця! Час вми­ра­ти,
 
Бо страш­но, тяж­ко в світі жить.
 
Ох, як бо­лить! Та се лиш хви­лю.
 
Вже по­лек­ша, знать, нас­тає…
 
Великий пан прий­де, по­хи­лю
 
Остатній раз чо­ло своє
 
Під сильною йо­го ру­кою
 
Й війду у царст­во су­по­кою.
 
 
 
Що там за гомін? На­до мною
 
Лавиною він кам'яною
 
Гримить, мов чор­ная го­ра.
 
Що то за крик? Ах, знаю, знаю!
 
Виразно, яс­но спо­ми­наю:
 
Се та сподіва­на по­ра!
 
Там ву­ли­ця­ми сту­го­нить
 
Ріка на­ро­ду і ва­лить
 
Тиранський трон! Гар­ма­ти гра­ють,
 
Реве по­же­жа, кров­ця ри­не,
 
А лю­ди ве­реск підійма­ють,
 
Страх їм за­мовк­нуть не дає.
 
То ре­во­люція, єди­не,
 
Коханеє ди­тя моє.
 
 
 
Га, де я? Чом я не між ни­ми,
 
Не між бор­ця­ми мо­ло­ди­ми,
 
Не в вирі лю­тої війни?
 
О бо­же! Тро­ни і ти­ра­ни
 
Втонуть у крові, а во­ни
 
Сказать го­тові:"Де ж був ти?
 
Чому не бив­ся ра­зом з на­ми
 
Проти не­волі й тем­но­ти?"
 
Я ж дов­го, тяж­ко пра­цю­вав
 
І слуш­но­го ча­су все ждав, -
 
Де ж я те­пер? Ку­ди по­пав?
 
 
 
Понурі стіни і склепіння
 
Злорадо пнуться наді мною,
 
Мов во­ро­ги, - бліде проміння
 
Ледве тісненькою шпа­рою
 
Знадвору ллється. Про­яс­ни­лось…
 
На мні, дов­ко­ла ме­не кров…
 
Не мо­жу вста­ти… Чи то сни­лось,
 
Що в про­пасть впав я стімго­лов?
 
Немов по­тов­че­не все тіло…
 
А там… а там ки­пить десь діло,
 
Що час йо­го те­пер прий­шов.
 
 
 
Година то­му - я дав знак
 
До лю­то­го, страш­но­го бою.
 
Я сильний був, здо­ров… О, як
 
Бажав я ки­нуться стрілою…
 
Хоч на­ло­жи­ти го­ло­вою,
 
Аби лиш во­ро­га зла­мать!
 
І впав я в пер­шо­му ря­ду.
 
Куди піду, ту­ди піду, -
 
Чи бу­де хто про ме­не знать,
 
Чи ні, бай­ду­же се мені.
 
Зробив я те, що міг зро­би­ти;
 
Чи доб­ре - не мені су­ди­ти,
 
А те, що жде по кінчині,
 
Ось-ось вви­жається, не­мов у сні.
 
 
Написано 1883 р., докінче­но д[ня] 15 ве­рес­ня 1914.
  
НЕ СХИ­ЛЯЙ СВОЄ ЛИЧ­КО ПРЕК­РАС­НЕ...
 
 
 
Не схи­ляй своє лич­ко прек­рас­не,
 
Не за­ту­люй повіка­ми віч,
 
Із кот­рих то ми­го­че, то гас­не
 
Промінь світла в жит­тя мо­го ніч.
 
 
 
Дай мені ссать з жа­гою го­лод­но­го
 
Теє рай­ське проміння жи­ве,
 
Що з таємних гли­бин бла­го­род­но­го,
 
Непорочного сер­ця пли­ве!
 
 
 
Щоб, те­бе над жит­тя я ко­ха­ючи,
 
Так доб­ро теж і прав­ду ко­хав,
 
Про твоє ущас­лив­лен­ня дба­ючи,
 
Я й про бідних, пок­ривд­же­них дбав.
 
 
 
Ти будь іскрою в мні гро­мо­вин­ною,
 
Що і в мерт­во­му збуд­жує рух,
 
Будь вітхнен­ня струєю нев­пин­ною,
 
Що рве вго­ру і сер­це, і дух.
 
 
 
Хай у сер­деньку віру в бу­ду­щеє
 
Відновлять твої ніжні сло­ва,
 
Відновлять пісень джер­ло цілю­щеє,
 
Що змо­ро­зи­ла жизні зи­ма.
 
 
 
Розігнавши всі сумніви й му­ку,
 
Ти цілим ме­не му­жем зро­би,
 
Щоб з то­бою я жив ру­ка в ру­ку
 
Для доб­ра, для лю­дей, для бор­би.