Поезії

Відень, 6 па­до­лис­та 1892 р.
  
ТРИ ДОЛІ
 
 
 
З таємної бе­зодні не­бут­тя
 
Маленьку іскор­ку, людськую ду­шу
 
Покликано до зем­но­го жит­тя,
 
На земні ра­дощі, на зем­ную ка­ту­шу.
 
 
 
Вона ле­тить, мов зірка тая,
 
Що з не­ба в безмір улітає, -
 
Та ось спи­ни­лась на мо­мент;
 
В півшля­ху три бо­гині-Долі
 
Її стріча­ють, щоб по волі
 
Їй на до­ро­гу дать пре­зент.
 
 
 
І мо­ви­ла од­на: "Ду­ше щас­ли­ва,
 
Даю тобі та­лант яр­кий,
 
Будь сильна ти, і яс­на, і мис­ли­ва,
 
Твій ум жи­вий, твій зір пал­кий!"
 
 
 
А дру­га мо­ви­ла: "Від ме­не
 
Прийми ба­га­тий скарб чут­тя,
 
Бажання прав­ди нест­руж­де­не,
 
Бажання вільно­го жит­тя.
 
 
 
Фантазія твоя хай бу­де мно­гоп­лод­на,
 
А в серці твоїм хай го­рить
 
Огнем мо­гутнім гордість бла­го­род­на,
 
Перед ніким чо­ла щоб не ко­рить".
 
 
 
Та тре­тя, злоб­ная ста­ру­ха,
 
Всміхаючись на ті сло­ва,
 
На ду­шу своїм ду­хом ху­ха
 
І ось що скиг­лить, мов со­ва:
 
 
 
"Ай-ай, роз­щед­ри­лись сест­риці!
 
Ось ця­цю ви­най­шли яку!
 
Добра повніські ру­ка­виці
 
На неї сип­лють без ліку.
 
 
 
Та що се, ви яко­гось Дан­та, Ге­те
 
Чи Шеллі з неї хо­че­те зро­бить?
 
Ну, лю­боньки, без ме­не ви не втне­те,
 
Мені ж ге­роїв тих по ву­ха вже до­сить!
 
 
 
Чекайте ж, я да­ру­но­чок їй дам
 
Такий, що ваші пишні да­ри
 
Їй бу­дуть не кош­тов­ний крам,
 
А гірш тяж­кої му­ки й ка­ри.
 
 
 
Іди ж собі, ду­ше, у свою путь, -
 
Що тер­ням всте­ле­на тобі, не роз­ма­ри­ном!
 
А чим тобі на світі буть?
 
Будь ру­си­ном і хлопським си­ном!
 
 
 
Талант твій бу­де рвать те­бе
 
Між лю­ди, в вир жит­тя мо­гу­чий,
 
В ве­ли­ких діл і намірів ігрисько,
 
Та врод­жен­ня й мій при­суд не­ми­ну­чий
 
Тебе по по­яс заг­ре­бе
 
В баг­но грузьке, в кло­потів му­рав­лисько.
 
 
 
Той зарід си­ли, що іскриться в тобі, -
 
Ні, ти не розів'єш йо­го як слід.
 
Без вправ, без зма­гань, на­че в гробі,
 
Його за­ду­шить твій нез­дар­ний рід.
 
 
 
Твій ум хоч бу­де вічно рваться
 
До світла, прав­ди і доб­ра,
 
Та ввік не зду­жає доб­раться
 
До тої течії, кот­ра
 
Його б заплідни­ла на зріст,
 
Йому да­ла би влас­ний зміст,
 
Ярку ство­ри­ла б індивіду­альність,
 
Дала би форм, ду­мок оригінальність.
 
 
 
Се не для те­бе, син­ку мій!
 
Ти бу­деш за чу­жим слідом все гнаться,
 
Із по­ми­лок чу­жих нічо­го не нав­чаться
 
І пов­то­рять за­ди по указці чужій.
 
 
 
Твоє чут­тя тобі за пек­ло ста­не,
 
Його топ­та­ти­муть усі,
 
Аж сміття з скар­бу зро­биться по­га­не,
 
Аж за­висть роз­рос­тесь, лю­бов зав'яне,
 
Гірка от­ру­та ли­шиться в душі.
 
 
 
Бажати бу­деш прав­ди ду­же,
 
Та з по­мил­ки у по­мил­ку блу­кать, -
 
Ніхто те­бе не ви­тяг­не з ка­люжі,
 
Хіба лиш бо­жа бла­го­дать".
 
 
Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не дру­ко­ва­но.
  
МОЇЙ НЕ МОЇЙ
 
 
 
Поклін тобі, моя зів'яла квітко,
 
Моя розкішна, невідступ­на мріє,
 
Останній се поклін!
 
Хоч у жит­тю стрічав те­бе я рідко,
 
Та все ж мені той спо­гад сер­це гріє,
 
Хоч як бо­лю­чий він.
 
 
 
Тим, що ме­не ти к собі не пус­ти­ла,
 
В моїх ти гру­дях зглу­ши­ла і вга­си­ла
 
Любовний ди­кий шал,
 
Тим ти в душі, сумній і оди­нокій,
 
Навік впи­са­ла яс­ний і ви­со­кий
 
Жіночий іде­ал.
 
 
 
І нині, хоч нас ділять до­ли й го­ри,
 
Коли на ду­шу ля­жуть злії змо­ри,
 
Тебе шу­ка ду­ша,
 
І до твоєї груді при­па­дає,
 
У стіп твоїх весь свій тя­гар ски­дає,
 
І го­лос твій весь плач її вти­ша.
 
 
 
А як ко­ли у сні те­бе по­ба­чу,
 
То, ба­чит­ся, всю злість і гіркість тра­чу
 
І ви­ки­даю, мов га­дюк тих звій;
 
Весь день мов щось свя­те в душі лелію,
 
Хоч не лю­бов, не віру, не надію,
 
А чис­тий, яс­ний об­раз твій.
 
 
(1898)
  
МІЙОВІ ЕЛЕГІЇ
 
I
 
 
Весно, ти му­чиш ме­не! Роз­си­паєшся сон­ця промінням,
 
Леготом теп­лим пес­тиш, в сині прос­то­ри ма­ниш!
 
Хмари вов­нисті, не­мов ті клу­боч­ки, шпур­ляєш по не­бу
 
І, мов шов­кові нит­ки, дощ із них теп­лий снуєш.
 
Сірую груд­ку з землі ти підки­неш під не­бо бла­кит­не,
 
І в жай­во­рон­ко­ву трель груд­ка роз­сип­леться вмить.
 
Ти жу­рав­ли­ним клю­чем на­вер­таєш нес­терп­ную ту­гу,
 
Мрії про вольний простір, щас­тя да­ле­ке моє.
 
Ти ле­бе­ди­ним кри­лом криш­та­левії хвилі ско­ро­диш -
 
Чую їх плеск аж у сні на ла­зу­ровій ріці.
 
Бачу, як чай­кою ти ко­ли­хаєшся над гли­би­ною,
 
Як над ши­ро­ким Дністром гнеш­ся ло­зою к воді.
 
Весно, ти му­чиш ме­не! Міліона­ми кольорів, тонів,
 
Ліній і творів кри­чиш: во­ля, і рух, і жит­тя!
 
І, мов без­сильне стеб­ло в бист­ри­ну ту, ти рвеш мою ду­шу,
 
В серці зів'ялім, черствім бу­диш нові по­чут­тя.
 
Будиш ба­жан­ня, яким не спов­ни­тись; освітлюєш пуст­ку;
 
Ніжно гой­даєш в гілках оса­мотіле гніздо;
 
Пильно схи­лив­ши ли­це, роз­ду­ваєш по­гас­ле ог­ни­ще;
 
Свистом від гаю зо­веш, на­че мій друг мо­ло­дий.
 
Ні, не мені вже гу­лять по тім гаю, мій дру­же-со­ко­ле!
 
Ні, не мені вже зай­цем в зе­лень па­ху­чу ни­рять!
 
Серце тріпо­четься ще, і у груді кров б'ється живіше,
 
Та на­посіли літа, да­вить жит­тя тя­го­та.
 
Мрії бе­зумні, не­мов той та­бун, виг­ра­ва­ють по по­лю,
 
Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко ко­пи­та­ми б'ють.
 
Ах, та се мрії, чут­тя лег­кок­рилі, бар­вистії діти,
 
Але твер­да їх ру­ка в по­во­дах цуп­ко дер­жить.
 
Хвилька - і ляск ба­то­га, і жорс­то­ке, по­ну­ре "ніко­ли"…
 
Праця! І чар весь ми­не. Вес­но, ти му­чиш ме­не!