ДО ЕР. Вибране

  
«При непрозорих вікнах пірамід…»
 
 
 
При непрозорих вікнах пірамід,
 
Де забуття настояне на плоті,
 
Лежить папірус, наче білий світ,
 
Для Нефертіті в світовій скорботі.
 
Їй світить сфінкс, як видиво душі.
 
Їй — скарабеїв скалки і карати…
 
Мені занадто пишуться вірші.
 
Я, певно, скоро буду умирати.
 
 
  
«Антидія літургій — чи передоплата води?..»
 
 
 
Антидія літургій — чи передоплата води?
 
Буде тихою смерть, до якої мене не спинити.
 
Намалюю дорогу, щоби ти не приходив сюди,
 
Щоби камінь не ріс в достеменному прагненні жити.
 
Так буває надвечір, як тане котрийсь з вітражів,
 
На якому печать проступає — і кане в склепіння.
 
Пішаниця чи кінний, ти відчай своїх голосів
 
Заповів не слідам, а чужим упослідженим тіням.
 
Бо ціною за видих — приречення судного дня,
 
Біла хованка віри, злагіднений дотик святого.
 
Я люблю тебе так, ніби ти мені вічність відняв,
 
Оплативши душею нужденну свою перемогу.
 
 
  
«Ми відходимо в жовте…»
 
 
 
Ми відходимо в жовте — так у Книзі написано нам.
 
Діти сплять перед ранком особливо: їм сняться дерева,
 
Їм вже майже відомо усе, що забулось батькам,
 
Навіть трішечки більше; йде бій волоока з левом.
 
І комусь пересниться — чи майже присниться — вода
 
Й усвідомлення смерті як спеки, як звички вмирати.
 
Абсолют льодоставу, і тільки найменше вгада
 
Комбінацію літер найпершого слова — «мати».
 
 
  
«Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий…»
 
 
 
Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий.
 
Причасна кров п'янить, немов вино.
 
Єдиний мій, ну що тобі сказати?
 
Воно болить, не гоїться воно.
 
Любов моя на сто імен посліпла,
 
Бо ти — як сонце, ти мене обпік.
 
Піду до відьми, нашепочу срібла —
 
І буде куля в груди, буде лік
 
Супроти болю… Як тебе любити?
 
Супроти болю істини нема.
 
Далеке сонце світить, світить, світить,
 
А я — під ним, незряча. І сама.
 
 
  
«Скажи бажання — хай тобі наврочу…»
 
 
 
Скажи бажання — хай тобі наврочу
 
Твій невимовний ієрогліф, глину.
 
Шукає бог у надрах душу вовчу,
 
Щоб виліпити з голосу людину…
 
Дає їй трохи випити — із чаші,
 
І наготу прикрити — із сувою…
 
Усі слова, нам сказані, — не наші,
 
Вони не можуть дихати водою…
 
 
  
«Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі…»
 
 
 
Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі,
 
Не озвавшись до тебе з далекого поля любові,
 
Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи.
 
Бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові.
 
Що кохання, що ліс — не розділені нами на двох.
 
Я тебе відчекала під місяцем, чорним, як паща.
 
У далекому полі засіявся чортополох
 
На пропащому місці, де доля стояла пропаща.
 
Я кохала тебе — спересердя, а часом — з нудьги.
 
Ти був сильний і хижий — та що мені, вовче, до того?
 
Вовка ноги годують — я знищу в собі до ноги,
 
Аж до холоду в пальцях все, що мала в собі золотого…
 
Але як мені жити без тебе, мій вовче німий?
 
Я ненавиджу ліс, це неприбране поле і небо…
 
Я ненавиджу нас, але ти мені очі закрий
 
В ту останню хвилину, як прийду вмирати до тебе…
 
 
  
«Ошелешеність кігтів, зав'язлих у тілі живому…»
 
 
 
Ошелешеність кігтів, зав язлих у тілі живому,
 
Що сумують, як ти повертаєшся, — парості цикл.
 
Ревність світу у часі, якого бракує, якому
 
Жорстко жертвуєш запах своїх передсмеркових крил.
 
Ти і я поза смертю, і мова минає натхненням,
 
Крихти крику наосліп — і зимний метал до чола.
 
Є погибельність долі і сірість її повсякдення,
 
Ти насправді не знаєш, що я вже тебе зачала.
 
 
  
«Усе одно з тобою ми — усе…»
 
 
 
Усе одно з тобою ми — усе.
 
Усе одно з тобою ми — як зерна.
 
Вовчиця чорна, вишептана в тернах,
 
Слова і сни між зорями пасе —
 
Безмежно мовчки. Зір отих роки —
 
Як острови невидимої суті,
 
Як надто чисті, а тому забуті
 
Недовловимі дотики руки.
 
Холодність стін, заціпеніння плес —
 
Клепсидра вбрана в темряву й тумани.
 
Ми надто теплі, а тому між нами —
 
Усі дощі, що падають з небес.
 
 
  
«Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує…»
 
 
 
Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує.
 
Бо що? — я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла).
 
Я дивлюся в небо своїми очима вовчими.
 
Твоїми слідами підводяться тихо стебла.
 
І хащі осотів тривожні хіба що звечора,
 
Або по дощі, а чи в червні, як зела стиглі.
 
І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена,
 
Спокійно стихає, як вічна небесна стигма.
 
Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини.
 
Я знаю твій запах — солодкий і терпко-п'яний.
 
Ти десь там — за зубром, розхитуєш землю лапами.
 
А син наш умер. Угорі тільки Бог над нами.
 
 
  
«Самотність і печаль — недосказанно…»
 
 
 
Самотність і печаль — недосказанно
 
Сухі, як віск, що скрапує зі сліз.
 
Є благодать, що сталася зарано.
 
Є берег неба і сліди коліс.
 
Вдаєш, що спиш, щоб серця не вдавати,
 
Щоб не ламати сутіней ні віт,
 
Щоби всевіддавати — і не мати
 
Нічого, окрім світу. Тільки світ
 
Пече, болить — і слів не розуміє
 
Ні там, де обрій, ані тут, де все.
 
Самотність і печаль — щока німіє,
 
Та хтось колись і зцілить, і спасе
 
Самим мовчанням — чи дощем крізь нього:
 
До щему, до пелюстки на воді…
 
Вдаєш, що спиш, ховаючи тривогу, —
 
Як вперше, як востаннє, як тоді…